Лампа на межі розколу сім’ї

Лампа ледь не розколола родину

— Олесю, Вітьку, хто з вас розбив мою лампу? Це ж пам’ять про Володю! — Галина Михайлівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого будинку Мельників, і пил здійнявся з вицвілої скатертини, вишитої польовими квітами. Будинок, збудований ще за совєтів, пах старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем та легким сирістю з підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Галина берегла як спогад про покійного чоловіка Володимира, лежала на потертій підлозі — абажур зім’явся, ніжка тріснула, оголившись дроти. Її сиве волосся було зібране у високий пучок, квітчастий халат розвівався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву, руки тремтіли, стискаючи край стола.

Олеся, п’ятнадцятирічна онука, зірвалася з продавленого дивану, її темне волосся розкуйовдилося, а чорна футболка із кошенятами піднялася, оголивши пояс джинсів. Вона ткнула пальцем у молодшого брата, голос прозвучав різко:

— Бабусю, це не я! — скрикнула вона, кросівки заскрипіли. — Це Вітько, він завжди все роняє, учора тут з м’ячем скакав!

Віктор, дванадцятирічний хлопчисько у зім’ятій синій толстовці, відклав планшет, де грав у перегони, його руде волосся стирчало, а очі розширилися від обурення:

— Я? Олесю, ти брешеш! Бабу, чесно, я не чіпав твою лампу! Це ти тут учора тіктоки знімала, скакала, як цап!

Олег, син Галини, увійшов у вітальню, його робоча куртка, пропахла мастилом та металом, звисала з плечей. Він був слюсарем на заводі, щетина блищала від поту, а під очима залягли тіні від нічних змін.

— Мамо, годі кричати, увесь дім гуде — сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. — Це ж просто лампа, старе лахміття! Нащо через неї скандал?

Мар’яна, невістка Галини та мати дітей, розставляла тарілки на стіл, її світле волосся вибилося з неакуратного хвоста, фартух у плямах від борщу та борошна розвівався, а обличчя було втомленим від приготування їжі та прибирання.

— Олеже, не починай — сказала вона, голос напружений. — Це не лахміття, це мамина лампа, їй вона дорога як пам’ять про Володимира. Олесю, Вітьку, зізнавайтеся, хто винен, і розберемося!

Лампа на підлозі перестала бути просто зламаною річчю — вона стала символом родинного розладу, де кожен бачив у ній свої образи, втому та брак уваги.

До вечора сварка спалахнула з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, гула від суперечок. Галина сиділа у старому кріслі з вицвілою оббивкою, латаючи шерстяну шкарпетку, її голка миготіла, а клубок ниток котився по підлокітнику. Олег пив чай з тріснутої чашки з написом «Найкращий слюсар», газета з кросвордом лежала зім’ятою на столі. Мар’яна мила посуд на кухні, але її голос долітав крізь відчинені двері, де пахло борщем та кропом. Олеся перегортала підручник з біології, навушники звисали на шиї, а Вітько будував хитку вежу з кубиків, яка тут же розвалювалася з глухим стуком.

— Олесю, я ж бачила, ти учора тут танцювала! — сказала Галина, її окуляри з’їхали на ніс. — Лампа сама на підлогу не впала!

Олеся шпурнула підручник на диван, щоки червоніли, а голос затремтів:

— Бабу, я танцювала, але лампу не чіпала! Це Вітько, він зранку з м’ячем носився, я чула, як він бив його об стіну!

Вітько підскочив, кубики розсипалися, а толстовка задралася:

— Я з м’ячем?! Олесю, ти навмис— Ось що, Олесько, якщо баба знову кричатиме, я піду ночувати до Тані.