Маленьке селище на краю світу.

Шевченкове було невеликим селищем, хутірцем, що розкинувся на пагорбі серед боліт і журавлини. Чотири подвір’я, які вистояли під густими дощами, вкриті дранкою, трималися таїною під віковими дубами, від чого село й називалося Дубки.

Жило тут усього одинадцять душ. Село займалося своїм господарством: полюванням та риболовлею. Більше за всіх у селі був заможний Іван Трохимович. Чоловік скупий, зате працьовитий. Йому вже під шістдесят, але він ще бадьорий та дужий. Того осіннього сезону він зібрав пудів п’ятнадцять журавлини, звісно, не сам, а з Петром. То є з сином. Петро, молодший, мав вісімнадцять років. Двоє старших синів жили в Києві та вже три роки не приїжджали в рідну оселю. Петро, хоч і не прагне у місто, та до роботи сільської несхильний особливо. Якось раз прийшовши на ранок додому, Петро сказав батьку: — Засилай, батю, сватів у Садки. — До кого? — зморщено спитав Іван. — До Дем’янових, до Оленки їхньої. І, знаючи суворий норов батька, додав: — Якщо не пошлеш сватів, піду з нею до Києва, до братів. Немає радості Івану від молодшого. Не в нього він. Якийсь легковажний, вітряний. Господар із нього ніякий, зате ж останній дитина. Якщо піде у місто, одному лишатися з господарством. Марія, жінка його, зовсім слабкою стала, хвороба якась її зовсім виточила.

Василь Дем’янов сам-то гульвіса і ледар, а дівка в нього красуня. Бачив її Іван влітку на сінозборі. Висока, статна, русява коса до пояса. У великих сірих очах безодня. І що ж таке в ній знайшлося у Петра? Така дівка прикрасить будь-яку оселю, та й Марія давно потребує помічницю. Довго — чи коротко, на Покрову грали весілля. А за місяць у Дубки прибув уповноважений та забрав Петра в армію. На проводах Оленка плакала за Петром, як за полеглим.

З від’їздом Петра життя Олени в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав давати їй спокій. Спершу, ніби жартома, ущипне, коли минає повз, то обіймає, коли вона доїть корову. А як мила підлогу в горниці, нахабно підліз під спідницю. Вона не могла нічого відповісти, їй було соромно перед свекрухою, що лежала за фіранкою. Якось, коли вона набирала сіна на сіннику, Іван підібрався ззаду, повалив її в сіно й намагався поцілувати, дихнувши на неї часнистим самогонним перегаром. Його колюча, кошлата борода закрила все її обличчя, не давала кликнути. Олена почала задихатися, а свекор вже ліз під спідницю. Як їй вдалося вибратися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила, наставила їх у груди свекра і важко дихаючи прошепотіла: «Заколю! Стара собака! Прости мене, Господи!»

З цього дня свекор перестав ображати її, але чіплявся за кожну дрібницю: то не так зробить, то ще щось не так. У загальному, жити дівчині стало неможливо. І плакала Олена, горювала. Ходила до Садків до мами, жалілася їй. А що мати? Пожаліла, поплакала й послала назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петро, все налагодиться». Перед відходом до Дубків Олена зайшла до сельпо купити сірники та приправи для кухні. Взяла лавровий лист, червоний перець, порошок гірчиці — свекор наказав. З великою неохотою пішла до Дубків. Олена йшла, скриплячи валянками по снігу і думала про свою нелегку долю. Третій місяць вже пішов, як поїхав Петро.

Подобався їй цей веселий, пустотливий хлопець. Були в селі й вродливі хлопці. Так всі грубі, нахабні, а цей ласкавий, слова грубого не почуєш. Полюбитися з ним тільки не встигли. А тепер свекор намагається замість сина повеселитися. «Не бути цьому! Треба відвадити старого гріха! Але як?» Так занурена в думки Олена й не помітила, як прийшла в Дубки. Свекор зустрів її зі сваркою, що довго ходила, та не те купила. Випивши молока, Олена пішла до своєї кімнати і закрила двері. Наступного дня палили баню. Лазня стояла невіддалено від будинку, біля маленького ставка.

Олена носила воду, розтопила піч. Потім, коли займалася господарством, поклала в карман фартуха пакунок з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибиратись у бані, натерла поліловець перцем і гірчицею, щедро засипала пекельною сумішшю відро з розпареним віником. Від запаху перцю й гірчиці у неї защипало в носі. Олена чхнула і вискочила з лазні. Вискочила вона якраз вчасно, назустріч вже йшов свекор зі згортком білизни під пахвою. — «Поке баню студиш, причепа», — накинувся він на неї. Відступивши з доріжки в замет, Олена мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її готово було вирватися з грудей. «Що буде?» І страшно Оленці й завзято на душі, що наважилась покарати негідника. «Зараз тобі, старий пень, жару буде». «От причепа», — подумав Іван. Напевно баню погано провітрила? Або головешка в кам’янці ще тліє». Поковирявши кочергою в топці й заливши водою тліючий вуглин, Іван забрався на поліловець і з насолодою розтягнувся на ньому.

Поліловець був гарячий і ледь обпік засохлу шкіру Івана. Він порухався спиною і сідницями, звикаючи до гарячого, але жар почав переходити у відчутне печіння. Нічого не розуміючи, Іван сів на поліловий расписок. Промацав руками по дошкам лави. Нічого не виявив. Інстинктивно почухав тією ж рукою своє «господарство» і ледь не впав на підлогу. Враження було таке, ніби спереду вкусила оса, а ззаду обпалило кропивою.

Ревнувши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив без одежини з лазні й плюхнувся у замет. Печія трохи вщухла, але сидіти в снігу стало холодно, томy побіг назад в баню. В хаті, ковзаючись по підлозі від сміху, каталася Олена. Із свого спортивного кута вийшла Марія і здивовано дивилася на Олену, від якої зі днів проводів Петра сміху не чула.

Марія давно зауважила, що її чоловік чіпляється до невістки, та заступитися за неї сил не було, а тепер Оленка, візьми, та й скажи свекрусі, що вона вчинила, як покарала старого. Марія спершу нахмурила білосніжні брови — стало жаль чоловіка, а потім зі сміхом сказала: «Так йому, так йому треба». Ввійшовши знову в баню, Іван став думати, що з ним сталося. Може на лаву щось потрапило? Зачерпнувши ковшик гарячої води, він рясно налив на лаву й знову розтягнувся на ній. Здавалося, нічого більше не обпалювало. Піддав на кам’янку пару, Іван взяв з відра віник і став бити ним по спині та литках, але потім у нього почало щипати в носі й очах, тіло знову загорілося вогнем, а в задниці почало свербіти так, ніби він сів у мурашник.

З’їхавши з поліловця на підлогу, він поліз повзком до дверей і ледь не вибивши їх, викотився з лазні у знайомий замет. Домій Іван прийшов мовчки, коли вже стало темно, вечеряти не став, відразу пішов спати, але заснути не вдалося. Весь корпус палав. Він крутився на скрипучому ліжку, як вугор на сковороді, і ледь не вив від болю, ледь стримуючи стогони. Коли стало нестерпно, він розчинив вікно, спустив кальсони і виставив палаючу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його заднього можна запалити самокрутку. Слава Богу, ніч, якщо б хтось побачив цю картину: Іван — занудний гордець, що сидить на підвіконні з голою…, як ворона на гілці, важко сказати, що б про нього подумали.

По своєму оцінював події відданий пес Барсик, чия будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув господаря за.. від несподіваної ласки у Івана в грудях похолоділо, і він, злюкаючись, впав на підлогу. Від грохоту встала Марія, вийшла зі своєї кімнати Олена, зі свічкою в руці. Від картини, яку вони побачили, хотілося й плакати, й сміятися. З голою задницею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно дивилася кошлата морда Барсика. З того дня Іван перестав чіплятися до Олени, так нічого й не сказавши їй. А незабаром Олена отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоч бабця Дарина у своєму оповіданні й називала невістку Оленою, я думаю, що це вона про себе. Схожа, хоч їй і за вісімдесят, в очах все ще іскорки диявольські проскакують…