Маленький хутір, велика історія.

В селі невеличкому, що хутором більше звалось, розташованому на пагорбі серед мохів і журавлинних заростей, стояло чотири обійстя під могутніми дубами. І не дивно, що село називалося Дубки.

Жило в тому селі всього одинадцять душ. Жили своїм господарством, полюванням та риболовлею. Найбагатшим у селі був Іван Трохимович. Чоловік скуповатий, але працьовитий. Було йому майже шістдесят, та він ще міцний і худорлявий. Цієї осені назбирав журавлини з п’ятнадцять пудів, звичайно не один, а з Петром, синами кажучи. Петро молодший, йому вісімнадцять. Два старші сини живуть у Львові, й уже три роки не були вдома. Петро хоч і не поспішає до міста, але й до сільської роботи не дуже, здається, розташований. Якось прийшовши з ранку додому, Петро каже батькові: — Відправляй, батьку, сватів у Озерце. — До кого ж це? — хмуро спитав Іван. — До Дем’янових, до їхньої Полінки.

І знаючи суворий норов батька, додав. — Якщо не відправиш сватів, піду з нею до брата в місто. Немає радості Івану з молодшого. Не в нього він. Якийсь легковажний. Господар із нього ніякий, а ж він останній. Якщо піде в місто, самому доведеться господарювати. Марфа, старенька його, зовсім немічною стала, хвороба її зовсім виснажила. Вася Дем’янов сам пиячий і ледар, а дівка у нього красуня. Бачив її Іван влітку на сінокосі. Висока, статна, руса коса до пояса. І що ж такого знайшла вона в Петрові? Так!

Така дівчина будь-який дім прикрасить, та й Марфі давно помічниця потрібна. Недовго думали — на Покрову весілля зіграли. А ще через місяць у Дубки приїхав представник та забрив Петра в солдати. На проводах Полінка як по мерцю за Петром плакала. З від’їздом Петра життя Полі в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав їй спокій давати. Спочатку наче жартома ущипне минаючи, то спробує обійняти, коли вона корову доїть. А коли мила підлогу в хаті, нахабно під сукню руками ліз. Вона нічого відповісти не могла, їй соромно було перед свекрухою, що за шторкою лежала. Якось, коли набирала сіно в коморі, Іван підкрадався ззаду, повалив її в сіно й почав цілуватись, дихнувши на неї часниково-самогонним духом. Колюча, мохната борода закрила все її обличчя, не даючи крикнути. Поліна задихаючись під тяжким Іваном не пам’ятає, як вдалося вибратися, але, звільнившись, схопила вила, наставила їх на свекра і важко дихаючи прошепотіла: «Відколю! Старий псище! Прости мене, Боже!»

З цього дня свекор розпусничати перестав, але почав чіплятися до Полі за кожну дрібницю: то не так, це не так. Життя їй стало нестерпним.
І плакала Поліна та горювала. Ходила в Озеро до матері, жалілася їй. А мати що? Пожалкувала, поплакала і назад відправила. «Терпи», каже. «Прийде Петро, все наладиться». Перед тим як повертатись у Дубки, Поліна зайшла в сільський магазин купити сірників, приправ для кухні. Взяла лавровий лист, червоного перцю, порошку гірниці — свекор наказував. З великою неохотою вирушила в Дубки. Поліна йшла скриплячи валянками по снігу та роздумувала про свою нелегку долю. Уже третій місяць минув, як Петро поїхав.

Подобався їй цей веселий, запальний хлопець. Хоч у селі й були інші хлопці вродливіші. Та всі грубі, хамовиті, а цей ласкавий, грубого слова не скажеш. До кінця полюбити один одного не встигли. А тепер свекор замість сина веселитися хоче. «Не бути цьому! Треба віднадити старого грішника! Але як?» Заглиблена в думки, Поля не помітила, як прийшла у Дубки. Свекор зустрів її з бурчанням, що довго ходила, та не те купила. Попивши молока, Поля пішла у свою кімнату і засунула двері. Наступного дня топили баню. Баня стояла вдалині від дому, біля невеликого ставка.
Поліна принесла води, розтопила піч. Потім, коли поралася по господарству, поклала в кишеню фартуха гострий перець. Вирішивши, що цього замало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибирати в лазні, натерла лавки перцем і гірчицею, щедро насипала пекельної суміші в шайку з розпареним віником. Від запаху перцю та гірчиці в неї защипало в носі. Поліна чхнула і вибігла з лазні. Вибігла вона якраз вчасно, на зустріч вже йшов свекор із вузлом білизни під пахвою. — «Чого баню застуджуєш, стерво?», — накричав він на неї. Відступивши з доріжки у замет, Поліна мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, її серце було готове вирватися з грудей. «Що буде?» І страшно Поліні, і весело в душі, що наважилася покарати нечестивця. «Зараз тобі, старий пень, буде жарко». «От стерво» — подумав Іван. Напевно, погано провітрила баню? Чи головешка в камінці ще тліє». Побрівши кочергою в топці й заливши водою тліючий вуглик, Іван забрався на лавку і з насолодою простягнувся на ній.
Лавка була гаряча і трохи обпікала шкіру. Іван поерзал спиною і задницею, звикаючи до спеки, але спека стала переходити в печіння.

Нічого не розуміючи, Іван сів на лавці. Поводив рукою по дошках. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав, тією ж рукою, своє «господарство» і мало не бахнувся на підлогу. Відчуття було таке, ніби спереду вжалив оса, а ззаду кропивою надрали.
Виючи від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив голим з лазні і плюхнувся в замет. Печіння трохи стихло, але сидіти в снігу стало холодно і він побіг назад у баню. В хаті по підлозі, задихаючись від стримуваного сміху, качалася Поліна. Із свого кутка виповзла Марфа і здивовано втупилася на Поліну, від якої з дня проводів Петра сміху не чула.

Марфа давно помітила, що її чоловік причепився до невістки, та заступитись за неї сил не було, а зараз Полінка, взяла, та і розказала свекрусі, що вона утнула, як покарала старого. Марфа спершу насупила біляві брови — стало жаль чоловіка, а потім засміявшись зазначила: «Так йому, кобелю, і треба». Повернувшись знову в баню Іван почав міркувати, що ж з ним таке сталося. Можливо чогось на лавку потрапило? Зачерпнувши у ковш гарячої води, він облив лавку і знову ліг на неї. Здавалося, нічого не обпалювало. Піддаючи у камінку, Іван взяв із шайки віник і почав хлестати себе по спині і стегнах, але тут у нього засвербило в носі та в очах, тіло знову загорілося вогнем, а в сідницях засвербило так, ніби він сів у мурашник.

Звалися з лавки на підлогу він повзучи доповз до дверей і мало не вибивши її, вискочив із лазні в знайомий замет. Додому Іван повернувся мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, одразу пішов спати, та заснути йому не вдалося.
Все тіло горіло.
Він вертівся на скрипучому ліжку як в’юн на сковорідці і мало не вив від болю, ледве стримував стогін. Коли стало невимогливо, він відчинив вікно, стягнув кальсони і виставив палаючу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задниці можна прикурити цигарку. Слава богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — нелюдимий гордець, сидячий на підвіконні голяка, як ворон на сучку, важко сказати, що б про нього подумали.

По-своєму оцінив все, що відбувалося, вірний пес Босий, чиє котечка стояла під цим вікном. Пес став на задні лапи і лизнув господаря за…. Від несподіваної ласки у Івана зтянуло в грудях і він, обм’якнувши, впав на підлогу. Від гуркоту піднялась Марфа, вийшла з своєї кімнати Поліна, зі свічкою в руці.
Від картини, яку вони побачили, хотілося і плакати, і сміятися. З голою задницею, без тями, на підлозі лежав Іван, а у відкрите вікно заглядала кошлата морда Босого. З того дня Іван перестав чіплятися до Поліни, так нічого і не сказав їй. А невдовзі Поліна отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоча бабуся Дарина у своєму оповіданні й назвала невістку Поліною, але я думаю, що це вона про себе. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, а в очах досі бісівські іскри проскакують…