Мама підтримала зради чоловіка: – Їхня природа – полігамія!

Мама підтримала зради чоловіка: – У них багатоженна природа!

Наш шлюб з Олегом починався чудово, і я ніколи не могла подумати, які гіркі сльози буду проливати вже через рік. Тоді ще майбутній чоловік був бездоганний: красиві залицяння з розкішними букетами квітів, милі сюрпризи-подарунки у вигляді плюшевих іграшок, дорогих коробочок цукерок, флаконів парфумів і нескінченної бурхливої пристрасті.

Він, здавалося, вгадував мої бажання, і подруги зеленіли від заздрощів – у них не було раптових романтичних поїздок за місто в красиві місця, польотів на повітряній кулі та скрипкового концерту під вікнами балкону. Я почувалася принцесою і не ходила по землі, а літала над нею, окрилена цією прекрасною любов’ю.

Пропозиція руки та серця теж була казковою. Це був звичайний день, я зібралась, поснідала і пішла на роботу, куди нещодавно влаштувалась. Йшла звичним маршрутом. Спочатку побачила на величезному рекламному білборді: «Ольго, ти вийдеш за Олега?» Зупинилася на хвилину, розглядаючи щит і не вірячи своїм очам. Це звернення до мене чи до якоїсь іншої Ольги?

Повз проїхав велосипедист. Притормозив біля мене і голосно сказав: «Ольго, ти погоджуєшся вийти заміж за Олега?» Я розгубилася. Просто мовчки дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Втім, відповіді він чекати не став, помчав далі. Ошелешена, я пішла було далі, як раптом мене покликали з квіткового кіоску:

– Ольго!

Я озирнулася. Мені махала рукою кругловида дівчина з товстою косою і в червоному фартусі.

– Ольго, ти вийдеш за Олега заміж? – спитала вона.

Я нервово засміялася, а вона схопила з відерка букет троянд, підскочила до мене і сунула його в руки.

– Виходь за Олега! – весело засміялася вона і зникла за дверима.

І тут з усіх боків мене посипалися пропозиції від незнайомців. Вони задавали одне й те ж питання, а я просто стояла в епіцентрі цього шаленного торнада і притискала до грудей троянди в паперовій обгортці. Просто перехожі, водій автобуса, продавець з м’ясної лавки, бариста з кав’ярні – всі вони питали, чи згодна я вийти заміж.

Раптом з’явився сам Олег – в елегантному сірому костюмі з краваткою. Він широким кроком, усміхаючись у весь рот, йшов до мене по залитому травневим сонцем тротуару та на відкритій долоні перед собою ніс червону оксамитову коробочку. У яскравих променях іскрилося діамантове золоте кільце.

Олег став переді мною на одне коліно.

– Ти будеш моєю дружиною?

Я не змогла відповісти – язик наче скований залізом. Олег терпляче чекав, поки мине моє заціпеніння.

– Я згодна, – нарешті видавила я, вражена, ошелешена тим, що відбувається.

Усі навколо зааплодували, а в мене раптово покотилися з очей сльози – від щастя, звісно ж. Чи може якась дівчина хоча б мріяти про таку романтику? Ні в кого й ніколи такого не було! Олег піднявся з коліна, обійняв мене за талію і притягнув до себе.

– Я обіцяю тобі, що ти будеш найщасливішою, – прошепотів він, обпікаючи мою щоку гарячим подихом. – Я зроблю все, щоб жодна сльозинка не з’явилася в твоїх прекрасних очах.

Виходить, він брехав? Виходить, так. Мені не хотілося вірити у брехню, і я відчайдушно шукала чоловікові виправдання. Можливо, я все неправильно зрозуміла? Та що можна було неправильно зрозуміти, якщо в нього в телефоні пристрасне листування з коханкою, розбавлене інтимними фото! А може, він сам не знав, що творив? Звісно, ага, не знав! Просто всі два місяці стосунків на стороні не знав.

А раптом на нього наліг приворот? При цій думці я невесело засміялася. От до чого дійшла, вже і в магію готова вірити – аби лише закрити очі, відвернутися, забути, стерти з пам’яті… Мені хотілося стати маленькою дівчинкою, заховатися десь за диваном чи під ковдрою з головою, примовляючи: «Я в будиночку».

Ну чому, як, коли наш ідеальний шлюб дав таку величезну тріщину? Що змусило Олега не лише задивитися на іншу, а й «піти наліво»?

Перший час я просто сиділа вдома, взявши на роботі відпустку за власний рахунок, і пила валер’янку вперемішку з настойкою пустирника. Жити не хотілося. Олег десь пропадав – напевне, у коханки – і додому не приходив навіть на ніч, не хотів, як він висловився, з’ясовувати стосунки і сваритися. Я теж не горіла бажанням його бачити.

Відчайдушно, до болю хотілося комусь поскаржитися, поплакатися в жилетку, виплеснути в сльозах свою гіркоту, але розповісти подругам правду я не могла – у мене ж «ідеальний» шлюб. Не думаю, що витримала б їх насмішки, підколи й глузування – а вони обов’язково будуть. Сестра? Теж ні – та ехидна не гірша подруг.

У двері раптово подзвонили. «Хто це міг би бути?» – без інтересу подумала я, злізла зі стільця і всунула ноги у пухнасті домашні капці. Як бабуся, прошкандибала в передпокій і, не дивлячись у вічко, відчинила двері.

На порозі стояла мама.

– Чому ти не береш слухавку? – відразу накинулася вона на мене. – Я вже всі нерви собі вимотала, тебе шукаю! На роботі тебе немає, Катя нічого не знає, Олег відмахується! Ви всі тут у змові? А що сталося?.. – Вона побачила моє потьмяніле обличчя. – Щось у родині?

Я ширше розчинила двері, впускаючи її в передпокій. Мама зкинула свої грайливі туфельки на невисоких підборах, пройшла на кухню і сіла за стіл.

– Ну що, розповідай, що тут у вас сталося, – зітхнула вона.

Я наповнила чайник водою, з гуркотом поставила його на плиту і клацнула п’єзозапалюванням.

– Олег мені зрадив, – без передмови пояснила я, додала: – Причому, думаю, не з однією?

– Звідки така інформація? – поцікавилася мама.

Жінка вона у мене ділова, бізнес-леді – у неї мережа своїх кав’ярень, і просто так, на слово нічому не вірить.

– З його телефону, – похмуро відповіла я. – Полізла подивитися фото зі свята… деякі… загубилися на ноутбуці. Думала, у нього є. Телефон навіть не запаролено, уявляєш! Відкрила фотоплівку, а там купа фото цієї…

Я замовкла, не в силах сказати огидне слово «коханка». Ну не йшло воно у мене з язика. Лаяльне, а не слово.

– Коханки? – сказала за мене мама.

Я кивнула, дивлячись у стільницю.

– А чому ти думаєш, що це саме коханка? Може, він білизну тобі в подарунок вибирав і попросив продавчиню її сфотографувати?

– Отже, продавчиня і є його… ця! – вигукнула я. – Білизну купував! Придумала теж! Вона що, з дому її продає? Не своє особисте, випадково? Щось фото всі у домашніх якихось інтер’єрах!

Чайник на плиті засвистів. Я схопилася, поставила на блюдця дві чашки і схопила його за ручку, забувши про прихватку. Долоню пронизала різка біль, і я зі шипінням відсмикнула руку.

– Обпеклася? – занепокоїлася мама, встала, оглянула опік. – Так, зараз пінкою полью.

Вона взяла свою дорогу шкіряну сумку, витягла з її надр балончик з пінкою від опіків і щедро полила мою долоню. Від прохолоди стало легше. Вона обмотала мені руку бинтом, відірвала його зубами і зав’язала на бантик.

– От так-то краще. Давай-но я сама чай зроблю. – Мама взяла чайник. – А то ти себе ненароком підпалиш.

Деякий час ми мовчали. Я розглядала дерев’яний малюнок на масивній стільниці, навіщо-то водила по ньому пальцем. Мелодійно задзвеніли дві чашки з ароматним чаєм. Я сьорбнула невеликий ковток. Мама знову сіла навпроти, беззвучно розмішала ложечкою цукор і акуратно поклала її на блюдце.

– Знаєш що, – впевнено сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. – Нічого тут киснути, як прострочений сир. Життя не зупинилося і не закінчилося. І взагалі, він – чоловік, у нього за природою зраджувати. А ти терпіння повинна мати!

– Що?.. – опешила я, виячила на неї очі. – А більше я нічого не повинна?..

– Дорога, – менторським тоном протягнула мама. – Ти вже не маленька дівчинка, потрібно розуміти: у чоловіків інша природа. У них багатоженна природа! Ми – моногамні.

Я глибоко вдихнула повітря носом, щоб заспокоїтися. Так. Спокійно. Спокійно. Головне – не вибухнути.

– Мамо, що ти таке говориш, яка багатоженність, яка моногамія. Ми в першу чергу люди. І вірність дружині – це повага, та й взагалі…

– Це ти що таке говориш, – обурилася мама і дзвякнула чашечкою об блюдце. – Я довше за тебе живу, і чоловіків, які не зраджують, жодного разу не зустрічала. Хоча б один раз, але зраджували всі!

Я не знала, що відповісти. Почати доводити? Марно. Та й не про чоловічу та жіночу природу мені хотілося поговорити, а просто виплакатись. Мама ж, здається, слухати мене не збиралася, вважаючи, що я повинна терпіти витівки чоловіка.

Олег з’явився додому ввечері. Я все так само сиділа на кухні, бездумно дивлячись у вікно на затемнене небо і обриси новобудов у розсіяному жовтому світлі вуличних ліхтарів. Я чула, як відчинилися двері, як він роззувся і поставив взуття в комод, але навіть не подумала вийти і зустріти. Хай його ця зустрічає.

Він увійшов на кухню, сів на стілець, де сиділа мама. Я повернулася до нього, підтримала підборіддя долонею. Він кивнув на бинт.

– Порізалася?

– Обпеклася, – відповіла роздратовано. – Тобі-то що до цьго?

– Мені є діло. – Він помовчав. – Мені є діло до всього, що з тобою відбувається.

Я скривилася.

– Припини цей фарс. Тобі є діло лише до тієї твоєї.

Він узяв моє обличчя в долоні, змусивши дивитися на себе.

– У мене нікого, крім тебе, немає. Чуєш? Нікого.

– Так? – саркастично всміхнулася я. – А та, яка на фото з твого телефону? Вона що, ніхто?

Обличчя Олега стало серйозним.

– Тепер слухай мене уважно, потім вирішиш, вірити чи ні. Телефон, у який ти залізла, не мій, а Миколин. Ти ж знаєш, що вони у нас однакові. Тільки в мене подряпина на кришці, пам’ятаєш?

Я кивнула. Серце дрібно-дрібно затріпотіло: мені дуже хотілося вірити словам чоловіка.

– Так ось, ми тоді випадково обмінялися телефонами. Я навіть не відразу помітив, тож мало не збожеволів, коли ти скандал підняла. Думав, ти так екстравагантно жартуєш. Ольго… У мене ніколи і нікого не було і не буде, крім тебе.

До очей підступали кипучі сльози. Я заплющила очі, даючи їм пролитися, відчула, як по щоці пробігла гаряча крапля. За нею хлинули й інші. Олег почав швидкими поцілунками стирати їх, щось ніжно шепочучи. Я не могла розібрати слів, та це було й не важливо.

Так, я пам’ятала подряпину на корпусі його телефону. І так, того злощасного вечора я помітила, що вона зникла, але подумала, що він просто замінив кришку в сервісі. Звідкись із глибини серця пробиралася тремтіння і розтікалася по всьому тілу.

– Чому ти відразу про це не розказав? Чому пішов?

– Щоб ти прийшла до себе. Ти взагалі пам’ятаєш себе тоді? Така мегера, жах і кошмар! – Він добродушно засміявся. – Я злякався, що ти мене випалиш або сковорідкою заб’єш, ось і ретирувався далі від гріха.

Я теж засміялася.

– А ще я здивувалася, що в тебе пароля на телефоні не було, завжди ж був.

– А Микола його і не ставить. Йому приховувати свої амури нема від кого.

Я припала до його плеча, заплющила очі. Слава богу, цей кошмар закінчився. Дала самій собі пораду: надалі завжди вірити словам чоловіка, вислуховувати пояснення, і лише потім рвати і метати. Дійсно, про яке щастя в шлюбі може йти мова, якщо в ньому відсутнє головне – довіра?

От тільки мама зі своїми дивними словами… Я вирішила, що неодмінно поговорю з нею про це, спробую втлумачити, чому її позиція неправильна, але лише не сьогодні, не зараз. Цей вечір буде присвячений Олегу та нашим почуттям.