Мама виправдовує зради чоловіка: “Це їхня природна полiгамiя!

В нашій родині з Олексієм все починалося чудово, і ніколи б не подумала, які гіркі сльози буду лити вже за рік після одруження. Майбутній чоловік поводився бездоганно: вишукані залицяння з розкішними букетами квітів, милі сюрпризи-подарунки у вигляді м’яких іграшок, дорогих коробок цукерок, флакончиків парфумів і нескінченної пристрасті.

Здавалося, він вгадував мої бажання, і подруги аж заздрили — у них не було спонтанних романтичних поїздок за місто в мальовничі місця, польотів на повітряній кулі і скрипкового концерту під вікнами балкона. Я почувала себе мов принцеса, і здавалося, що не ходжу по землі, а літаю над нею, окрилена цією прекрасною любов’ю.

Пропозицію одружитися він теж зробив красиво. Це був звичайний день, я зібралася, поснідала і вирушила на роботу, куди нещодавно влаштувалася. Йшла звичним маршрутом. Спершу побачила на величезному рекламному плакаті: «Оксана, ти вийдеш за Олексія?» Зупинилася на хвилинку, розглядаючи табло і відмовляючись вірити своїм очам. Це звернення до мене чи до якоїсь іншої Оксани?

Повз проїхав велосипедист. Притримався біля мене і голосно сказав: «Оксана, ти згодна вийти заміж за Олексія?» Я розгубилася. Просто мовчки дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Втім, відповіді він не чекав і помчав далі. Приголомшена, я пішла далі, як раптом мене озвали з квіткової крамнички:

– Оксана!

Я озирнулася назад. Ручкою махала кругловида дівчина з товстою косою в червоному фартусі.

– Оксана, ти вийдеш за Олексія заміж? – спитала вона.

Я нервово засміялася, а вона витягла з відерця букет троянд, підскочила до мене і сунула його в руки.

– Виходь за Олексія! – весело засміялась вона і зникла за дверима.

І раптом з усіх боків на мене посипались питання від перехожих. Вони ставили одне й те ж питання, а я стояла в центрі цього оскаженілого торнадо, притискаючи до грудей троянди в паперовій обгортці. Прохожі, водій автобуса, що проїжджав повз, продавець з м’ясної крамниці, бариста з кав’ярні — всі вони питали, чи згодна я вийти заміж.

Раптом з’явився сам Олексій — в елегантному сірому костюмі з краваткою. Він широким кроком, з усмішкою від вуха до вуха, йшов до мене сонячним травневим тротуаром, несучи на відкритій долоні червону оксамитову коробочку. В яскравих променях сонця іскрилось золоте кільце з діамантом.

Олексій став переді мною на одне коліно.

– Ти будеш моєю дружиною?

Я не могла відповісти — язик наче закляк. Олексій терпляче чекав, поки зійде моя заціпенілість.

– Згодна, – нарешті вичавила я, вражена і приголомшена тим, що відбувається.

Усі навколо зааплодували, а в мене раптово з’явилися сльози — від щастя, звісно ж. Ніхто з дівчат і мріяти не міг про таку романтику! Ніхто й ніколи такого не має! Олексій піднявся з коліна, обійняв мене за талію і притягнув до себе.

– Я обіцяю тобі, що станеш найщасливішою, – прошепотів він, опалюючи мою щоку гарячим подихом. – Я зроблю все, щоб ні одна сльоза не з’явилася на твоїх прекрасних очах.

Виходить, він брехав? Виходить, так. Я не хотіла вірити в обман і відчайдушно шукала чоловікові виправдання. Можливо, я все неправильно зрозуміла? Що можна не зрозуміти, коли у нього в телефоні пристрасне листування з коханкою, розбавлене інтимними фото! А може, він не знав, що робив? Звісно, так! Два місяці тримати зв’язок на стороні і не знати?

А може, його зачарували? При цій думці я невесело розсміялася. До чого дійшло, вже і в магію готова повірити – аби закрити очі, відвернутися, забути, стерти з пам’яті… Хотілося стати маленькою дівчинкою, сховатися десь за диваном чи під ковдрою з головою, приказуючи: «Я в будиночку».

Чому наш ідеальний шлюб тріснув по швах? Що спонукало Олексія не лише задивитися на іншу, а й «піти наліво»?

Спершу я просто сиділа вдома, взявши відпустку за свій рахунок, і пила валеріанку з настоянкою пустирника. Життя для мене зупинилося. Олексій десь пропадав – напевно, у коханки – і навіть на ніч не приходив додому. Я також не горіла бажанням його бачити.

Відчайдушно хотілося комусь пожалітися, виплакати гіркоту, але розказати подругам правду я не могла – у мене ж «ідеальний» шлюб. Не думаю, що змогла б витримати їхні насмішки, підколи і докори – а вони обов’язково будуть. Сестра? Також ні – та ще єхида.

В дзвінок несподівано подзвонили. «Хто б це міг бути?» – без зацікавлення подумала я, слізла зі стільця і всунулась у пухнасті домашні капці. Наче старенька, повільно дійшла до передпокою і, не дивлячись у вічко, відчинила двері.

На порозі стояла мама.

– Чому ти не береш слухавку? – одразу накинулася на мене. – Я вже всі нерви витратила, шукаючи тебе! На роботі тебе немає, Олена нічого не знає, Олексій відмахується! Ви змовились всі? Що трапилося?.. – Вона побачила моє кисле обличчя. – Щось у родині?

Я ширше відчинила двері, впускаючи її до передпокою. Мама скинула свої кокетливі туфлі на невисокому каблучку, пройшла на кухню і сіла за стіл.

– Ну, розповідай, що у вас сталося, – зітхнула вона.

Я наповнила чайник водою, поставила на плиту і клацнула вогнем.

– Олексій мені зрадив, – без передмов пояснила я, додавши: – І, боюся, не з однією.

– Звідки така інформація? – запитала мама.

Вона у мене ділова жінка, бізнесвумен – має мережу власних кав’ярень і просто так, на слово, нічому не вірить.

– З його телефона, – похмуро відповіла я. – Залізла подивитися весільні фото… деякі… загубилися на ноутбуці. Думала, у нього є. Телефон навіть без паролю, можеш собі уявити! Відкрила фотоплівку, а там купа фото цієї…

Я замовкла, не в силах сказати брудне слово «коханка». Ну не виходило це у мене з вуст. Лайка, а не слово.

– Коханки? – доповнила мене мама.

Я кивнула, дивлячись у стіл.

– А чому ти думаєш, що це саме коханка? Може, він білизну тобі у подарунок вибирав і попросив продавчиню її сфотографувати?

– Значить, продавчиня і є його… ця! – вигукнула я. – Білизну купив! Теж придумала! Що вона, з дому його продає? Не своє, випадково? Того, що фото всі у домашніх якихось інтерах!

Чайник на плиті засвистів. Я підскочила, поставила на блюдця дві чашки і схопила його за ручку, забувши прихватку. Долоню пройняло різким болем, і я відсмикнула руку зі шипінням.

– Обпеклась? – занепокоїлась мама, встала, оглянула опік. – Зараз поллю пінкою.

Вона дістала із своєї дорогою шкіряної сумки балончик з пінкою проти опіків і щедро полила мою долоню. Від прохолоди стало легше. Вона обмотала мені руку бинтом, відірвала зубами і зав’язала на бантик.

– Так вже краще. Давай-но я сама чай зроблю. – Мама взяла чайник. – А то ти сама себе обпікаєш мимоволі.

Декілька хвилин ми мовчали. Я розглядала дерев’яний малюнок на масивній стільниці, навіщо-то водила по них пальцем. Мелодійно дзенькнули дві чашки з ароматним чаєм, від яких підіймався пар. Я відпила невеликий ковток. Мама знову сіла навпроти, беззвучно розмішала ложечкою цукор і акуратно поклала її на блюдце.

– Знаєш що, – впевнено сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. – Нема чого тут киснути, як протермінований сир. Життя не зупинилося і не закінчилося. І взагалі, він — чоловік, у нього така природа, щоб змінювати. А ти терпіти повинна!

– Що?.. – ошелешено перепитала я, вирячила на неї очі. – А більш нічого я не повинна?..

– Дорога, – менторським тоном протягнула мама. – Ти вже не маленька дівчинка, треба розуміти: у чоловіків інша природа. У них полігамна природа! Ми — моногамні.

Я глибоко вдихнула носом повітря, щоб заспокоїтись. Так. Тихо. Тихо. Головне — не вибухнути.

– Мамо, що ти таке кажеш, яка полігамія, яка моногамія. Ми насамперед люди. І вірність дружині — це повага, та й загалом…

– Це ти що таке кажеш, – незадоволено мовила мама і дзенькнула чашечкою об блюдце. – Я довше за тебе живу, і чоловіків, які не зраджують, жодного разу не зустрічала. Хоча б один раз, але зраджували всі!

Я не знала, що відповісти. Почати доводити? Марно. Та й не про чоловічу і жіночу природу мені хотілося поговорити, а просто виплакатися. Мама ж, здається, слухати мене не збиралася, вважаючи, що я повинна терпіти походеньки чоловіка.

Олексій з’явився вдома ввечері. Я все ще сиділа на кухні, бездумно дивлячись у вікно на темніюче небо і обриси новобудов у розсіяному жовтому світлі вуличних ліхтарів. Я чула, як відчинилися двері, як він роззувся і поставив взуття у комод, але навіть не подумала встати і зустріти. Нехай його ця зустрічає.

Він зайшов на кухню, сів на стілець, де сиділа мама. Я обернулася до нього, підперла підборіддя долонею. Він кивнув на бинт.

– Порізалась?

– Обпеклась, – відповіла роздратовано. – А тобі до чого це?

– Мені є справа. – Помовчав. – Мені є справа до всього, що з тобою відбувається.

Я зморщилася.

– Припини цей фарс. Тобі є справа лише до цієї твоєї.

Він взяв моє обличчя в долоні, змушуючи дивитися на себе.

– У мене нікого, крім тебе, немає. Чуєш? Нікого.

– Та як? – саркастично усміхнулася я. – А та, яка на фото з твого телефону? Вона що, ніхто?

Обличчя Олексія стало серйозним.

– Зараз послухай мене уважно, а потім вирішиш, вірити чи ні. Телефон, в який ти залізла, не мій, а Вітькин. Ти ж знаєш, що вони у нас однакові. Тільки в мене подряпина на кришці, пам’ятаєш?

Я кивнула. Серце дрібно-дрібно застукотіло: мені дуже хотілося вірити словам чоловіка.

– Тож, ми випадково обмінялися телефонами. Я навіть не відразу помітив, тому й з розуму мало не зійшов, коли ти влаштувала скандал. Думав, ти жартуєш так ексцентрично. Оксана… У мене ніколи й нікого не було і не буде, крім тебе.

До очей підступали сльози. Я заплющилася, даючи їм пролитися, відчула, як по щоці пробігла гаряча крапля. За нею полетіли й інші. Олексій узявся швидкими поцілунками стирати їх, щось ніжно шепочучи. Я не могла розібрати слів, та це й не важливо.

Так, я пам’ятала подряпину на корпусі його телефона. І так, у той злощасний вечір я помітила, що вона зникла, але подумала, що він просто замінив кришку в сервісі. Звідкись із глибин…