Мама з гордістю радіє успіху доньки, яка вступила до міського технікуму.

Катерина Петрівна була пишалася тим, що її дочка змогла вступити до технікуму в місті. І байдуже, що для цього довелося продати корову. Головне – зробити все, аби майбутнє доньки було кращим за її непросту молодість, що минула в бруді, доглядаючи за худобою.

Оленка хоч якось вчилася, вступила на найбільш просте відділення, куди брали аби набрати групу, але це не мало значення. Головне, щоб її донька вибилася в люди, стала поважаною людиною, знайшла собі хлопця з міста і створила благополучну родину. Катерина Петрівна була переконана, що у її доньки все буде інакше. Вона точно уникне материнської долі і не вийде заміж за безпринципного, не присвятивши йому все своє життя.

Спершу мати приїжджала до міста з сумками раз на тиждень, привозячи доньці всілякі смаколики. Потім Олена пояснила, що всі над нею сміються через це. Краще дати грошей, щоб купила, що потрібно, адже в місті звички інші. Мати повірила й припинила їздити до Олени, домовившись, що та приїжджатиме в рідне село часом. І Олена приїжджала, зазвичай раз на місяць, аби взяти гроші і одразу поверталася назад.

Петро з’явився ніби нізвідки. Вони з подругами гуляли ввечері містом, а потім сіли на лаву в парку. До них підійшла компанія хлопців, зацікавившись дівочим суспільством. Лідером серед них був Левко. Він сипав жартами, привертаючи увагу дівчат. Але Олену зацікавив Петро. Він стояв трохи віддалік, показуючи, що він вже дорослий, руки в кишенях, плюючи час від часу на землю.

Було заведено мати хлопця, і Оленка, щоб не виділятися та не бути гіршою за інших, підійшла до Петра, бо він здався їй легкою здобиччю. В його очах не було досвіду Левка, хоч Петро й навчився ходити розмашисто й курити. Молоді люди почали гуляти вечорами, на перший погляд це була пара закоханих. Насправді це був своєрідний договір між двома майже дорослими людьми.

Петру також подобалось вихвалятися перед друзями, що у нього є дівчина. Кожен хотів бути крутими парубками, яким все вдавалося, мати багато дівчат та швидку кар’єру. Вони мріяли про майбутнє, уявляючи себе керівниками підприємств, і що довкола них завжди прихильні дівчата. Але несподівана проблема зруйнувала їхні взаємини. Гра у доросле життя несподівано переросла у серйозну невирішену проблему.

Олена зрозуміла, що вагітна на четвертому місяці, коли вже не можна було робити аборт. В цьому коловороті вона й не помітила перших ознак. Петро, почувши це, зник. Він подумав, що це не його проблема, адже дитина не була в його тілі. Важливо було просто зникнути, припинивши зустрічатися з Оленою.

Вона продовжувала їздити до матері раз на місяць. Її худенькості не було видно, а ще носила вільний одяг, щоб заплутати матір. Син народився здоровим. Їй, молодій дівчині, приносили дитя і клали поруч, а вона відверталася. Яких тільки фахівців не підсилали. Завідувач відділення підходив до Олени і садився на край ліжка, по-батьківськи дивлячись на цю нерозумну дівчину.

Які б доводи він не наводив, але на руки дитину вона відмовлялася брати. Однажды Олена запитала медсестру, як відмовитися від сина. Медсестра зітхнула, вже очікуючи такого рішення, але намагалася навернути її на істинний шлях, пояснивши, що колись дитя не повернеться.

‒ Не потрібен він мені, – тихо сказала Олена і написала відмову за день до виписки. Так Катерина Петрівна ніколи не дізналася про існування онука, цю таємницю Олена зберігала, не розповідаючи нікому. Аби совість не мучила, вона вигадала виправдання: що вона надто молода і не змогла б ростити дитину.

Минуло десять років, але думка про сина не полишала її. Якою б вона не намагалася себе відволікти, алкоголь чи нові знайомства не допомагали, та дитина залишилася у пам’яті назавжди. Одного разу Олена навіть спробувала знайти дитя. Влаштувавшись на черговий хлібозавод, їй дали кімнату, а обіцяли згодом квартиру, якщо буде дитина. Тоді Олена згадала, що у неї є син, який десь зростає, якого потрібно просто знайти.

Вона вирушила до дитячого будинку, але її чекало розчарування. Хлопчика усиновили ще в тримісячному віці, і директор ввічливо, але твердо прояснила стостійну інформацію і попросила залишити приміщення. Спроба виправити ту помилку зазнала поразки, але думки про сина не зникли. Чоловіки в її житті змінювалися один за одним, не підходили їй або залишали її.

Дехто пропонував їй руку і серце, прагнучи завести дитину, але вона кожного разу відмовляла. До матері в село Олена вже зовсім не їздила, з презирством ставлячись до її життя. Вона презирала життя матір, яка присвятила себе чоловікові, що колись був п’яницею.

Після розчарувань в дитячому будинку, Олена вийшла заміж за Григорія. У нього була своя квартира, чим він безперестанно вихвалявся. Молодість пройшла в мріях і бажаннях мати щасливе майбутнє, яке так і не настигло Олену. Тієї ночі Григорія відвезли до лікарні зі складностями серцево-судинної системи після запою.

Вона залишилася вдома одна, дивилася у вікно, плакала, шкодуючи себе, а не того, хто зараз бився за життя. Їй здавалося, що вона заслуговує життя трохи краще. Олені здавалося, що світ до неї несправедливий, він не давав їй справжнього щастя. Вона почувалася обділеною.

У двері постукали. Олена не стала запитувати, хто там, думаючи, що це знову сусідка, яка постійно дбала про стан Григорія. Відкривши двері, вона побачила молодика років двадцяти п’яти.

‒ Що вам потрібно? Ви з лікарні? Він помер? – спитала вона, маючи на увазі свого чоловіка.

‒ Я не знаю, про кого ви? – сказав молодик, намагаючись розглянути особливості її обличчя. Він придивлявся до її зморшок, вивчаючи колір очей.

‒ Що вам потрібно? – вона вимагала пояснення.

‒ Олена Андріївна Гончаренко, це ви?

‒ Так, це моя дівоча прізвище. – Вона говорила невпевнено, відпускаючи і знову хапаючи ручку дверей.

‒ Мене звуть Євген, я народився 24 лютого 1998 року, – на цьому моменті він замовк.

Олена відійшла від дверей, пропускаючи хлопця до квартири, але мовчала. Вона не знала, що сказати.

‒ Навіщо ви прийшли? Вам потрібні гроші? У мене нічого немає, – намагалася сказати Олена.

‒ У мене все є, – відповів Євген. – Я працюю, зарплата хороша, я купив квартиру, а під вікном стоїть моя машина. У мене є дружина, двоє дітей. Але я завжди мріяв побачити жінку, яка мене народила. Просто побачити.

‒ Отже, побачив?

‒ Так, – він оглянув старі стіни, брудний стіл, старий шкаф і стопочки, що прикрашали його, – дякую.

‒ За що?

‒ Дякую, що залишили мене тоді. Мої батьки інші, вони вклали в мене любов і сили. Дякую за народження і залишення в тому місці. Мої батьки шикарні люди, і я щасливий з ними. Я довго думав, перш ніж знайти вас, мене цікавило, чому мати могла б кинути дитину? Але просто хотів побачитись. Радий, що завітав.

Євген пішов, залишивши Олену у заціпенінні. Лише вночі вона зрозуміла, що сталося, і заплакала, але знову ж таки шкодувала себе, а не сина.