Матуся відходила повільно, важко і болісно

Умирала мати довго, тяжко і непривабливо… Тільки очі… Чим ближче ставало неминуче, тим чорнішими вони були. В самий переддень… вони були оксамитовими, непрозорими, невимовно мудрими і всевидящими… Чи це просто шкіра на обличчі більше і більше біліла?

Якось на самому кінці літа я привіз її з дачі і, тому що вже було пізно, залишився у неї ночувати. Серед ночі, дорогою до туалету, вона впала і зламала, як виявилося вже потім, шийку стегна. Для старших людей це майже вирок.

Далі все було доволі швидко: швидка — травматологія — операція і десять днів у лікарні.

Коли їхали в лікарню, чомусь згадав, як ночував у своїй виховательки з дитячого садка Анни Петрівни, коли ховали батька, який на своєму старенькому мотоциклі потрапив під вантажівку на нічному шосе. Матері було двадцять вісім, мені три, і вона не хотіла мене травмувати повідомленням про смерть, тому забрала мене на час похорону з дому і сказала, що батько поїхав у відрядження… Заміж вона більше так і не вийшла, боялася, що новий чоловік не стане для мене справжнім батьком.

Коли її виписали з лікарні, мені довелося залишити роботу, щоб доглядати за нею: сестра нам не по кишені, бо молодшому сину тоді купували квартиру.

Я перебрався на пмж у мамині однокімнатні апартаменти, де по три-шість разів на день міняв їй памперси, мив її та годував. Вона не скаржилася. Ні на що. Терпіла. Тільки ойкала по-дитячому, якщо я необережно її перевертав. А потім шепотіла: «Нічого — нічого, все, синку, добре…»

Я навіть не знав раніше, що так бридкий і слабкий. Вночі, коли лягав на диван поруч із її ліжком, то тихо плакав від розпачу. Напевно, було б гарно сказати, що це були сльози жалості до неї. Так, це правда, але тільки частково, адже себе ще більше жаль.

Розраховувати на чиюсь допомогу не можна було: обидва сини були зайняті на роботі з сім’ями, а дружина… Дружина сказала: «Ну, це ж вона тобі — мама, а мені — просто чужа жінка…»

У цей момент я чомусь згадав, як вперше привів свою Тетяну додому, щоб познайомити її з мамою. Вона була дуже гостинною ввесь вечір. Коли ж я, провівши наречену, повернувся і запитливо подивився на маму, вона трохи знизала плечима і сказала: «Не знаю, але щось не так… Однак тебе, синку, це ні до чого не зобов’язує. Адже на ній одружишся ти, а не я.»

Все життя її стосунки з моєю дружиною були чудовими.

Тепер же, як колись давно, ми з мамою знову були тільки удвох, а ввечері, вже влягшись і погасивши світло, ще довго розмовляли. Вона розповідала мені про бабусю і дідуся, про те, як німці зайшли в їхнє село, а вона з старшою сестрою ховалася за парканом і підглядала за чужими, ситими людьми, які грали на губних гармошках і постійно хихотіли над чимось.

Розповідала про батька, якого я майже не пам’ятав. А може і справді не пам’ятав… Тінь якась у пам’яті залишилася. Великий, з колючими щоками і неприємно пахнучий тютюном чоловік бере мене на руки і цілує, цілує, цілує, коли приходить з роботи, і повторює весь час: «Синку мій, син, син!..»

А потім мамі ставало все гірше і гірше, і наші нічні розмови поступово припинилися. Мені здавалось, що це тому, що я її погано, несмачно годував. Тому я почав замовляти їжу з ресторану, яку привозили гарячою, ретельно упакованою. Коли я запитував у мами, смачно чи ні, вона якось тьмяно і байдужно хитала головою і говорила: «Ти у мене за цей час справжнім кухарем став». До їжі ж ледь торкалася.

В останню ніч, яку мама провела вдома, вона чомусь згадала, як вперше з’явилися в нашому місті кулькові ручки, а я тоді вчився у третьому класі і тільки чув про них. Зате татуся Олени Пономарьової їй таку ручку звідкись привіз. Вона була настільки захоплююча, ця сама ручка, що я… Одним словом, ввечері я з захопленням показав мамі цю ручку вдома. Дізнавшись, як вона у мене з’явилася, мама мене вдарила. Болісно. Прямо ременем. А потім взяла мене і ручку, і ми (втрьох: мама, я і ручка!) пішли до Пономарьових, щоб повернути скарб його законним власникам.

Я ледь пам’ятав цей епізод, а мама почала просити у мене прощення за те, що била і намагалася виправдатись переді мною, говорячи, що дуже боялася, аби я не став злодієм.

Я гладив мою маму по щці і чомусь згорав від сорому перед нею, хоч злодієм і не став.

Коли вже під ранок їй стало зовсім погано, і її забирала швидка, вона на мить опритомніла, виринула з передсмертного забуття, взяла мене за руку і сказала: «Господи, як же ти тут… без мене… залишишся… Молодий же зовсім… дурний…»

Мама не дожила півтора місяця до свого вісімдесятидев’ятиріччя. На наступний день після її смерті мені виповнилося шістдесят чотири…