Мати кричала, сестра шокована, а батько дав гроші та зник.

Мати голосно сварилася, рідна сестра стояла вражена, а батько дитини вручив сто гривень, повернувся і пішов.

Ця історія має основи в реальних подіях.
Олена мирно сиділа на кухні, пила чай і переглядала новий номер газети. Справжнього зацікавлення там не було: лише реклама, різні статті й банальні заголовки. Та раптом її погляд зупинився на фотографії, яка її приголомшила. З тієї світлини на неї дивилися по-справжньому сумні й бездонно глибокі очі, було світле волоссячко і до болю знайома ручка, точніше те, що було замість неї.

Мати голосно обурювалася, сестра не могла прийти до тями, а батько дитини вручив сто гривень, розвернувся й пішов.
Термін вагітності був уже значним. Через живіт Олена не могла цього ні від кого приховати. А коли зізналася, мати почала сваритися. Запитувала, про що вона думала, їй було дуже соромно перед людьми. Вона не переймалася, як важко Оленці у цей час.

Сестра теж була на боці матері. Тільки сміялася. Хоч і мешкали всі в одному домі, миру в них не було. Вони не вміли підтримувати одна одну, а тільки погіршували ситуацію. Мати сказала молодшій дочці робити, як хоче, тільки щоб дитина не жила в її домі.

Так Олена залишила материн дім. Перед відходом наговорила матері багато образливих слів. Жила в подруг до самого народження дитини. В душі вона дуже хотіла повернутися додому. Думала, що коли мати побачить онучку, тієї серце розтане, і вона прийме їх знову додому. Адже в народі говорять, що всі бабусі дуже люблять своїх онуків навіть більше, ніж батьки.

Проте після народження дочки Олена дізналася, що маля народилося з вадою. У неї замість ручки була кукса. Побачивши це, Олена заплакала. Після довгого дня в розпачі вона прийняла рішення підписати відмову. Повернувшись додому, сказала матері й сестрі, що дитина народилася мертвою.

Півтора року потому журналісти приїхали до обласного дитячого будинку, де зробили кілька знімків дітей. Одну з фотографій надрукували в газеті. Публікацію підписали: “Це теж наші діти. Світланка, 1,5 роки. Обласний будинок дитини”.
Як тільки Олена побачила фотографію, відразу впізнала свою донечку і її особливу ручку і впала в розпач. На її крики прибігли мати з сестрою. Оленка кричала, що це її донечка, показувала газетну статтю рідним. Вона неймовірно хотіла повернути донку до себе.

Старша сестра не гаяла часу. Вона запам’ятала назву дитячого будинку, де жила її племінниця. Наступного дня троє жінок прийшли до головного лікаря обласного дитячого будинку. І через деякий час оформили всі необхідні документи та забрали Світланку додому.