Connect with us

З життя

«Мені 60 — і я нікому не потрібна? Це найкраще, що могло зі мною статися!»

Published

on

Мені 60 — і я нікому не потрібна? Та це ж найкраще, що траплялося зі мною!

Я завжди знала: для жінки настає вік, коли суспільство ставить на ній хрест. Коли ти вже не цікава, не потрібна, не бажана. Коли діти виросли, онуки навідуватися все рідше, а подруги дзвонять хіба що на свята. Багатьом із-за цього боляче. Вони судорожно чіпляються за молодість, доводять світові, що ще можуть бути корисними, потрібними, затребуваними. А я — ні. Я не борюся. Бо я нічого не втрачаю. Я виграю.

Мене звуть Оксана Михайлівна, мені шіст splendдесят. Живу в Чернігові, у невеликій затишній квартирці, яку сама облаштувала, коли вийшла на пенсію. І знаєте що? Я не страждаю. Я насолоджуюся. Мені ніхто не дзвонить десять разів на день із скаргами, ніхто не вимагає терміново приїхати, посидіти з частниками, позичити грошей, вислухати чийсь біль. І це — не самотність. Це свобода.

Я багато років була «зручною». Слухала чужі нарікання, встрявала в чужі драми, позичала гроші, яких і в мене не вистачало. До мене приходили не тому, що хотіли побачити мене, а тому, що знали — я не відмовлю. Я завжди була «запасним аеродромом», тихою гаванню, жилеткою, в яку можна поплакати. Але коли в мене самої все валилося — у відповідь була тиша. Ніяких «тримайся», ніяких «я поруч». Лише пустота.

І в який-то момент я зрозуміла: годі. Я більше не хочу бути усім потрібною. Я хочу бути потрібною собі.

Зараз у мене є день, що належить мені. Я прокидаюся і не біжу нікому допомагати. Я йду на йогу. Я в’яжу. Я читаю. Я вишиваю. Я пеку пироги не тому, що хтось попросив, а тому що мені самій цього хочеться. Я саджу квіти на балконі, і мені не треба нікому пояснити, чому я витратила гроші на землю, а не на «потрібне». Я живу так, як хочу.

У мене є онук. Він чудова дитина. Бачимось по вихідних. Я його обожнюю. Але я не перетворююсь на безкоштовну няню. Я — не рабиня бабусиного статусу. Я — жінка, у якої нова глава.

Так, навколо мене немає натовпу. Але кожен, хто приходить, приходить із доброї волі. Не за допомогою, не за подачками, а просто побути поруч. Бо поруч зі мною — добре.

Мені не страшно бути самій. Я не самотня. Я оточена тишею, спокоєм і… собою. Нарешті навчилась бути наодинці сама із собою.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + чотирнадцять =

Також цікаво:

З життя15 хвилин ago

Житло, що зберігає таємниці родини

Квартира, або Історія однієї родини Оля поволі йшла зі школи, думаючи, як зробити так, щоб мати не дізналася про двійку....

З життя1 годину ago

Забіжи, коли буде час

– Алло, Оленко? – почувся знайомий голос. Від несподіваного хвилювання, яке стиснуло горло, вона не могла вимовити й слова. Якби...

З життя2 години ago

Не лякайся, я ненадовго. Житиму тиждень, поки знайду дах над головою. Сподіваюся, не вигонишь.

— Не бойся, надовго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з житлом не вирішусь. Не виженеш, сподіваюся, — промовила сестра. Ганна...

З життя3 години ago

Втілення надії в світі самоти

**Щоденник** Прокинулася я пізно. Перша думка — проспала. Дочка з онуком скоро схочуться, а я ще не приготувала сніданок. А...

З життя3 години ago

Не відпущу. Тобі бути зі мною!

**Щоденник Олега Петровича** — Можна? — У привідкриті двері кабінету зазирнула дівчина. — Прийом закінчено. Тільки за записом. Обличчя дівчини...

З життя4 години ago

Ключі від моєї свободи: прощавай, мама…

— Ключі від нашої квартири я забираю. Ти більше ні копійки не отримаєш від мене, мамо… Соломія познайомилася з Тарасом...

З життя4 години ago

Остання жертва

**Березень, 12, 2024** «Мамо, треба поговорити.» «Отаке невтішне початку…» – Іванна тривожно глянула на сина. Хлопець завжди був слухняним, розумним,...

З життя5 години ago

Вартість радості

**Ціна щастя** Лежачи на дивані, Денис прикрив очі й прислухався до звуків у домі та за вікном. Крізь склопакети долинали...