Connect with us

З життя

Меня зовут Настя, не путайте с Тасей

Published

on

Я — Света, а не Леля

Света сияла от счастья — экзамены позади! Пусть не на одни пятёрки, но так, чтобы родители могли гордиться. Открывая дверь в квартиру, она услышала мамин голос и… чей-то другой, глухой, будто из забытого кошмара. Девушка краем глаза заметила тень в прихожей и поспешила в свою комнату, не желая мешать. Но слова настигли её:

— Я тебе, Людмила, последний раз говорю… — резко бросила мать.

Грохот в прихожей — это отец вернулся с работы. Света выглянула и встретилась взглядом с женщиной в потрёпанном платке. Лицо показалось до боли знакомым. Где-то она её уже видела… Давний укол памяти, резкий и неприятный. Та самая, что когда-то назвала её Лёлей.

— Здравствуй, Леля. Здравствуй, доченька, — проговорила незваная гостья.
— Уходи, Люда, — сухо сказал отец.
— Ухожу, ухожу… До встречи, сестрица, — бросила женщина и исчезла.

Света стояла, оглушённая.
— Пап, кто это?
— Знакомая мамы.
— Но она назвала её сестрой.
— Бабы так иногда шутят… Наверное.

Но тревога в маминых глазах и гнетущая тишина говорили о другом. Это была не просто гостья. Это была их тайна.

Через несколько дней Света снова столкнулась с Людмилой.
— Ну, здравствуй, Леля, — каменно проговорила девушка, подойдя вплотную.
— Я не Леля, я Света.
— А ты меня помнишь?
— Не знаю… Вы к маме ходили.
— К маме? Я твоя мать, Лёлечка… Настоящая…

Людмила схватила её за запястья. Говорила горячо, сбивчиво, умоляюще. И Света — сама не понимая зачем — пошла за ней.

— Вот, проходи, родная, — женщина толкнула дверь в затхлую комнату. — Здесь ты жила, до трёх лет… Вспоминаешь?

На Свету обрушилась лавина воспоминаний: грязный пол, окурки, чьи-то крики, пинки в дверь, а она, крохотная, ищет на полу хоть крошку. Кто-то суёт ей в рот грязные пальцы… И она кусает — до крови. Страх. Слёзы. Лёлей… тогда её звали Лёлей.

Хриплый голос выдернул её из прошлого:
— Людка, опять шляешься? Деньги принесла?
В комнату ввалился пьяный мужик с мутным взглядом.
— Это кто у нас? Это мне подарочек? — потянулся он к Свете.

Она рванула сумку, выхватила купюры:
— Вот! Только не приходите больше. Ни к нам, ни к родителям. Я всё вспомнила. И вы мне — никто.

— Леля…
— Меня зовут Света!

Она бежала домой, задыхаясь от слёз. Дома её била дрожь, поднялась температура. Мать застала её в истерике.
— Мам, я была у неё… Вспомнила… сало… грязные пальцы… я укусила…
— Доченька моя… — мать качала её, как малышку.

Потом она рассказала всё. Про детдом, где росли две сестры — Людмила и Анна. Их удочерили вместе. Люда сначала была доброй, но потом… изменилась. Пила, воровала, сбежала, а потом вернулась — беременная. От неизвестного. Родители простили. Анна, тогда студентка, взяла малышку к себе. Лёля стала Светой. А Люду лишили прав, но она всё равно приходила — за деньгами.

С тех пор Света стала их дочерью — и по бумагам, и по сердцу.

Людмила иногда появлялась. Плакала. Просила прощения.
— Лёлечка, родная…
— Я Света. Простите, тётя Люда.

Мать терпела.
— Она мне сестра. Может, я её последний шанс…

Однажды пришёл Витёк, тот самый с грязными руками.
— Людка в больнице. Плохо ей.
Они поехали.
— Прости, доча, — прошептала бледная Людмила. — Спасибо, что жива. Спасибо, что ты у меня была… хоть немного.

— Всё наладится. Держись. Мы тебя вытащим.

Но она умерла.

Позже Света снова встретила Витька. Он был трезв.
— Завязал. Благодаря ей… прости, Леля…
— Я Света.
— Знаешь… Я не отец твой, но знаю, где он. Показать?

Он привёл её к могиле статного мужчины. Там Свету нашла пожилая женщина.
— Ты его дочь?
— Думаю, да…
— Я твоя бабушка…

Теперь у Светы две могилы. И две жизни: одна, от которой она сбежала. И другая, которую ей подарили.
Она приходит к тем, кто дал ей жизнь. Рассказывает о себе. Обещает жить достойно — и держит слово.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × чотири =

Також цікаво:

З життя34 хвилини ago

Відгукнулась на пропозицію

**Щоденниковий запис** Марія Степанівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на...

З життя2 години ago

Знайшла себе серед незнайомців

Олена стояла біля вікна й дивилась, як її донька Соломія завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилася, переставляла сумки, щось...

З життя5 години ago

Кохання без обіймів

**Любовь без права на близькість** Квітневий дощ стукав у вікно, коли Олена Миколаївна підвелася зі свого кабінетного крісла. Білий халат...

З життя5 години ago

Три доби в очікуванні дзвінка

Три дні без дзвінка Валентина Миколаївна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка і поклала його...

З життя9 години ago

Непізнаний, але найближчий

**Чужий, але найближчий** — Галю Миколаївно, та ви що?! Так не можна! — голос Григорія Васильовича тремтів від обурення. —...

З життя11 години ago

Кохання на фоні ненависті

Кохання через ненависть Ганна Петрівна стояла біля вікна й дивилась, як її сусідка Оксана розвішує білизну у дворі. Кожен рух...

З життя15 години ago

Жінка без ідентичності

Давно це було, а досі згадується, як наче вчора… У передпокої Оксана підійшла до дзеркала, поправила коси, знову оглянула себе....

З життя16 години ago

Судові баталії з рідним сином і вигнання з дому

Оля прокинулася від гуркоту. Знову. Щось летіло, вдарялось, розбивалось. Годинник показував шосту ранку. Неділя, бісова. Єдиний день, коли можна було...