Мій чоловік пішов до іншої жінки, а коли потрапив в аварію, свекруха сказала, що я повинна його повернути в родину.

Мій чоловік, Андрій, залишив нашу родину рік тому. Просто заявив, що зустрів іншу жінку, яку кохає. Він сказав, що втомився від мене, що, можливо, ніколи мене не кохав. Тепер, за його словами, у нього справжнє почуття і справжня родина.

Він навіть не подумав, що я не могла повернутися на роботу, адже наш молодший син, Артем, мав лише півтора року. Старший син, Максим, ходив до дитячого садочка, а ми з дітьми ледве зводили кінці з кінцями. У мене з родичів була тільки сестра, яка жила в Харкові.

— Не переживай, якось впораєшся, — сказала свекруха. — Квартира ж твоя, без даху над головою не залишишся. А за те, що мій син платить аліменти, скажи «дякую».

Так, він дійсно платив, але рівно чверть від своєї офіційної зарплати.

Розлучення Андрій не ініціював, а я просто не мала часу. Двоє маленьких дітей, дистанційна робота, щоб хоч щось заробити, — все це забирало всі сили.

Свекруха приходила до онуків раз на місяць. Інколи приносила їм фрукти.

Батько дітей взагалі не брав участі в їх вихованні. Він лише заявив, що тепер у нього будуть інші діти.

Так ми з дітьми прожили цілий рік, ледве тримаючись на плаву.

Наприкінці року в садочку з’явилося вільне місце, і Артем туди пішов. Я повернулася на роботу, і стало трохи легше.

— Мій Андрій скоро стане батьком, — радісно повідомила мені свекруха телефоном. А потім додала: — Швидко подавай на розлучення, не хочу, щоб мій онук народився поза шлюбом.

Як я зрозуміла, нова жінка Андрія була на восьмому тижні вагітності. Я пішла до суду і подала на розлучення.

А через тиждень Андрій потрапив у ДТП. Він завжди любив швидкість, ризиковані обгони, і ось це його наздогнало.

Автомобіль, куплений нами в шлюбі, вже не підлягав ремонту, а Андрій із численними травмами опинився в лікарні. Найгірше було те, що лікарі не давали жодних шансів на те, що він зможе ходити.

Свекруха плакала телефоном. Я співчувала їй, адже Андрій усе ще залишався моїм чоловіком. Але виявилося, що її очікування пішли далі за межі співчуття:

— Ти повинна забрати Андрія з лікарні і доглядати за ним, — твердо заявила свекруха.

— Я? Чому я? — була моя реакція.

— Ти його дружина, ви ж іще не розлучилися, — відповіла вона. — Його жінка вчора зробила аборт. Сказала, що не хоче народжувати від чоловіка-інваліда. А ти — дружина — зобов’язана це зробити!

Розлучення справді ще не було завершено, бо засідання суду перенесли через перебування відповідача в лікарні.

Я відповіла свекрусі, що мої обов’язки як дружини закінчилися в той момент, коли її син залишив мене і дітей, не озираючись. Його не хвилювало, що я у декретній відпустці і без доходів. Протягом року він навіть не намагався побачитися з дітьми.

— Він залишив мене, зрадив мене і наших дітей, — сказала я. — Те, що ми ще не розлучені, — це просто прикра формальність, яку я скоро виправлю. У Андрія є його мама, яка його так любить.

— Ти хочеш, щоб я доглядала за сином? — запитала свекруха. — Я закінчила це робити, коли він був маленьким. Тепер це обов’язок дружини. Ти — безсердечна і невдячна. Я розкажу онукам, що їхня мати залишила їхнього батька, коли він став інвалідом.

Тепер, за її словами, це я його залишила, а не він нас рік тому!

Свекруха таки забрала Андрія з лікарні. Він, хоч і важко, але поступово одужує. Лікарі вже не такі категоричні. А нас із ним нарешті розлучили.

Тим часом моя колишня свекруха тепер розповідає всьому Львову:

— Ось, на старості років я мушу доглядати за хворим сином! А його дружина його кинула! Дітей теж! Які зараз ці молоді жінки! Коли чоловік здоровий і гроші приносить, то потрібний. А як тільки щось трапляється — залишають!

І знаєте що? Багато людей їй співчувають. Підтакують, мовляв, я вчинила безвідповідально. Але саме я і діти були непотрібні Андрію, коли він був здоровим.

Моя подруга радить продати квартиру і переїхати кудись подалі. Сестра кличе мене до себе в Харків. Думаю, я так і зроблю.

А що б ви порадили?