Мій несподіваний супутник: Вперше заміж у 55

Мій пізній чоловік… Перший раз заміж у 55 років… Уже минуло п’ять років від нашого весілля… Мені зараз 60, а чоловікові — 65. Немає нічого дивного в тому, що я вийшла заміж у 55 років. У наші дні всяке трапляється. Дивно те, що це — мій перший шлюб і перший шлюб мого чоловіка. І уявіть, я ніколи не збиралася виходити заміж! Ще в молодості, коли мені ще не було й двадцяти, мене покинув хлопець, якого я дуже кохала. Звали його Слава. Покинув на п’ятому місяці вагітності. Спершу, Господи прости, я хотіла покінчити з життям, але згодом зібралася з думками і поклялася, що ніколи не вийду заміж. Я не хотіла, щоб поруч зі мною був ще один негідник, який втече при першій-ліпшій нагоді. І я дотримала слово. Виросла і вийшла заміж моя дочка, з’явилися онуки, а я, як вперта ослиця, жила одиноким життям. І не можна сказати, що чоловіки не освідчувалися. Ще й скільки! Але характер у мене впертий: якщо щось задумала — обов’язково виконаю. Проте життя самотньої жінки зробило з мене позбавлену жіночої привабливості, грубувату бабу. Однак доля — непередбачувана “пані”. І я хочу розповісти, як цей чоловік врешті-решт зміг “потягнути” мене під вінець… Коли я пішла на пенсію, то, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися городом. Від батьків мені дістався невеликий дачний будиночок із ділянкою землі. Діставалася я туди електричкою. Їхати треба було трохи більше години, тому я брала журнал з кросвордами — і час пролітав швидко. Одного разу на одній із зупинок до мене підсіли чоловік із жінкою (очевидно, подружжя) і маленький на вигляд старший чоловік. Спочатку всі мовчали. Потім я почула тихий голос сусідки. — Слава, ну, поїхали до дітей, допоможемо, — несміливо просила жінка. — Ти ж батько… Але дзвін вагонів заглушив громовий голос її чоловіка. — Ти що, дурна, хочеш, щоб я на колінах повз перед цими дебілами? Далі полився такий звірячий лексикон на адресу дружини і дітей, що я мимоволі подивилася на своїх сусідів. Мої очі зупинилися на огидному обличчі крикуна — я завмерла. Це був Слава! Той самий Слава, який залишив мене вагітною багато років тому! Він зовсім не змінився, лише риси обличчя зморщились через вік і злість. Він був таким самим великим, як і в молодості. Слава, звичайно, мене не впізнав, але, упіймавши мій погляд, істерично вигукнув: — А ти чого витріщилася! Відверни очі, а то наб’ю! Я закам’яніла… Руки і ноги не слухалися: чи то від несподіванки, чи то від страху. І тоді сталося щось дивовижне. Маленький старший чоловік, що сидів навпроти, рішуче встав між мною і Славою, і твердим упевненим голосом сказав: — Якщо ти не перестанеш лаяти жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, що так говорить із жінками, для мене — сміття. Я тебе скручу в ріг! У мене серце пішло в п’яти! Який “ріг”?! Та Слава його пальцем роздавить! Я вже була готова захищати свого заступника, як раптом Слава затих, втягував плечі в себе й щось нерозбірливо бурмотів. І тоді я зрозуміла, що цей “герой-крикун” тільки перед жінками силу показує. А перед справжнім відважним чоловіком зразу пасує. І це через нього… (немає слів!) я все життя собі зіпсувала?! Сльози навернулися на очі. Все відбулося якось швидко, як в кіно, де тридцять років за хвилину промайнуло. Слава з дружиною вийшли через дві зупинки, і я заплакала… На душі було порожньо й бридко. — Навіть сльози не зіпсують ваше миле обличчя, — на мене з усмішкою дивився мій захисник. Тепер він не здавався мені “чоловічком з нігтьок”. Переді мною сидів мужній і хоробрий чоловік. Звали його Федір Борисович, військовий у відставці. Так я познайомилася зі своїм майбутнім “пізнім” чоловіком. І раптом зрозуміла, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчувати себе коханою жінкою. Так і сталося. Ми з Федором дуже щасливі. Все-таки життя мудро все розставляє на свої місця. І неважливо, в якому ти віці. Бо навіть осінь життя може наповнитися коханням та щастям.