Мій старший син — не рідний, але я завжди вважатиму себе його матір’ю

У моєму серці живе син, що не народився від мене, але для мене він назавжди мій.

У маленькому селі, де всі знають одне одного на виду й на пітьмі, життя тече повільно, як вода в старій річці. Роботи мало, тому люди живуть тим, що виростить земля: хто городняче, хто рибу ловить, а дехто й на полювання ходить.

Наша родина не виняток. Півгектара поля й садок, коли за ним доглядати, годували нас і ще й на продаж лишалося. Чоловік рибалив, а я доглядала за худобою та птицею. Ми змалку вчили дітей до праці: хто кур годував, хто бур’ян пильнував.

Поруч мешкала жінка на ім’я Мар’яна. Її плідність дивувала все село — дітей у неї було з десяток. Та ні вона, ні її чоловік Тарас не квапилися годувати свою отару. Земля їхня стояла запущена, і навіть коли сусіди орендували, швидко відмовлялися через їхні вимоги.

Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебрацтво. Сусіди з жалю підгодовували: хто мішок картоплі, хто яйця, м’ясо чи фруктів. Їхні діти часто приходили до нас, пропонуючи допомогу за їжу. Я не відмовляла.

Найбільше запам’ятався старший син Мар’яни — Дмитро. Він завжди старався, і ніколи не йшов від нас голодний.

Одного разу Тарас не впорався з горілкою й покинув цей світ. Мар’яна здавалася байдужою до дітей. Голова села викликав опіку, і їх розібрали по інтернатах.

Дмитра теж забрали. Ми з чоловіком так до нього звикли, що його відсутність боліла. Я знайшла інтернат і почала навідувати його. Після довгих розмов ми вирішили взяти його до себе.

Дмитро знав нас, ми його, і з нашими дітьми він порозумівся. Тому він став частиною нашої родини легко. Він допомагав у всьому, був старшим, але ніколи не вивищувався.

Час минав. Діти виросли, закінчили навчання, роз’їхалися. Дмитро після технікуму теж подався далі.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова родина, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від нього завжди віє теплом і вдячністю. Я щаслива, що колись ми його забрали з інтернату.