Connect with us

З життя

Мій син був моєю опорою, але після весілля ми стали чужими

Published

on

Мій син був для мене опорою та другом усе життя. Але після одруження ми стали мов чужі.

Я ніколи не думала, що мій син змінився би настільки під впливом іншої людини. Мій єдиний син Андрій завжди був золотою дитиною — ввічливим, добрим, завжди готовим прийти на допомогу. Таким він ріс і таким залишився, подорослішавши. Ми були нерозлучними, допоки він не одружився: часто бачилися, години розмовляли про все на світі, ділилися радощами й смутками, допомагали одне одному. Звісно, я ніколи не втручалася в його життя без потреби. Але все змінилося, коли в його житті з’явилася Лілія.

На весілля Лілія та Андрій отримали від її батьків подарунок — однокімнатну квартиру в центрі Києва, нещодавно відремонтовану. Вона стала їхнім власним маленьким гніздечком. Я жодного разу не була в них у гостях, але син показував мені фотографії: світлі стіни, нові меблі, затишно. Після смерті чоловіка у мене не залишилося жодних заощаджень, і я вирішила віддати молодим майже всі свої прикраси — золоті ланцюжки, каблучки, сережки, які збирала роками. Сказала Лілії: «Якщо захочеш переплавити, я не заперечую». Хотіла підтримати їх на початку спільного життя.

Але Лілія… Вона одразу показала свій характер — гострий, як лезо. Я помітила, як вона зазирала у конверти з грошима, які їм подарували на весілля, — її цікавило, скільки там. Це мене насторожило. З одного боку, така хватка могла б зробити її доброю дружиною, але з іншого — з нею варто триматися обережно. Сучасні жінки часто бачать в чоловікові гаманець, витрачають його гроші, як свої, а потім розлучаються, забирають половину і шукають нову здобич. Я не бажаю Андрію такої долі, але внутрішня тривога мене не покидає.

Через пів року після весілля Лілія заявила, що поки не хоче мати дітей. Мовляв, у їх однокімнатці це неможливо. Вона розводила руками: «Що робити? Брати кредит не хочу, а на більшу квартиру ми невідомо коли заробимо. Андрій ще не став великим начальником». Вона міркувала вголос, але я чула в її голосі розрахунок. Я жила в будинку, будівництво якого почав мій покійний чоловік. Він так і стоїть недобудованим, з дірками в стінах. Взимку в ньому холодно як у льосі — на опалення всієї махини пенсії не вистачає. І тут Лілія сказала: «Продай будинок, купи собі однокімнатну, а решту грошей дай нам на нову квартиру. Тоді й про дітей подумаємо».

Ви розумієте, що це означає? Вона хоче, щоб я, стара і слабка, перебралася в маленьку квартирку, а вони забрали все краще. А потім, дивись, і цю однокімнатну в мене заберуть, відправивши в будинок престарілих. Спочатку я ще думала погодитися, якби вони хоча б раз на місяць допомагали мені грішми. Але тепер? Нізащо! З такою, як Лілія, треба бути напоготові — від неї можна чекати будь-якої підлості.

Після цієї розмови Андрій кілька разів приїжджав до мене. Натякав, що її ідея не така вже й погана: «Навіщо тобі великий будинок? В квартирі буде простіше, комунальні менші». Я стояла на своєму: «Місто зростає, через 5-10 років будинки подорожчають. Моя ділянка вже не на околиці, продавати зараз — дурість». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємося. Вони переїдуть у мій будинок, а я — в їхню однокімнатку. Адже це одне й те саме, правда? Але Лілія вперлася. Їй не сподобалося, що будинок потрібно ремонтувати, вкладатися, поки я буду жити в їхній подарованій квартирі без турбот. Їй потрібен комфорт, навіть якщо мій варіант вигідніший. Вона така — і нічого з цим не подієш.

А потім я захворіла. Серйозно, до кісток. Лежала в постелі, не могла встати — жар, кашель, голова розколюється. Зателефонувала Андрію, благала приїхати, принести їжі, ліків. Я знала, що в молодих мало часу, але мені було не до кулінарії — сил не вистачало навіть на заварку чаю. Раніше я не могла уявити, що він кине все і приїде. А тепер? Він з’явився лише наступного дня. Зварив мені якийсь порошковий «Терафлю», кинув на стіл упаковку аспірину — без коробки, напевно, простроченого, — знизав плечима і пішов. Дякувати богу, подруга врятувала — принесла суп, ліки, все, що треба. А якби її не було? Що тоді?

Мій син був моїм світлом, моєю опорою все життя. Я довіряла йому безмежно — він був не просто сином, а другом, частиною мене. Але шлюб все це зруйнував. Ми стали чужими, і я безсила щось змінити. Він — моє єдине дитя, моя любов, моя гордість, але тепер я бачу: його серце вже не зі мною. Він обрав її. Лілія стала між нами, як стіна, і я залишилася по той бік — одна, покинута, непотрібна. Розум каже: зв’язок, що був, розірвано. Прийшла його черга обирати — мати чи жінка. І вибір ясний, як день. Але серце все ще сподівається, що він згадає, ким я для нього була, і повернеться. Але з кожним днем ця надія тане, як сніг під чужим сонцем.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − два =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Мистецтво керування автомобілем

Уроки водіння Оля припаркувала авто біля офісу й поспішила до входу. Попереду повільно йшли дві дівчини, щось обговорюючи. Перед самими...

З життя2 години ago

Останній лист

Останній лист Марічка не знала свого батька. Коли підросла і запитала маму про нього, та лише відповіла: — Хіба тобі...

З життя2 години ago

Комедійний Майстер

— Оленко, ти скоро? Зараз прийдуть Катря та Тарас, — нетерпляче промовив Олексій, зазирнувши у спальню. — Зараз. Хвилинку, —...

З життя3 години ago

Рожевий шовковий шалик

**Рожевий шарфик** Два роки тому я похоронила чоловіка. Він був на сімнадцять років старший за мене. А мені на момент...

З життя3 години ago

Підзвук долі

Дзвінок Марія пообідала, помила посуду та прилягла трохи відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого друга допомогти з ремонтом паркану....

З життя4 години ago

Останній лист

Останній лист Соломія ніколи не знала свого батька. Коли підросла і запитала матір про нього, та лише відповіла: — Хіба...

З життя4 години ago

Затори на шляхах

**Пробка** Автомобілі стояли нерухомо, щільно вишикувавшись у ряд. Ні вперед, ні назад — жодного руху вже півгодини. Вікна підняті, адже...

З життя5 години ago

Серце під запрошенням

Після вечері Оксана сіла з ногами на диван і взяла книгу. Лише поринула у пригоди героїні роману, як у кімнату...