Мій звичний і затишний світ обвалився на 34-му році життя.

Мій власний малий, але такий звичний і затишний світ раптово розпався, коли мені виповнилося 34 роки. Ще вчора здавалося, що є все: зручне житло і міцна сім’я, а сьогодні все стало брехнею і піском, що сипався крізь пальці. Чоловік сам подав на розлучення, продовжуючи зі мною жити в одному домі, усміхатися мені і дітям за вечерею, а потім просто прийшло рекомендованим листом його позовна заява і повістка з призначеною датою.

– Давно хотів тобі сказати, – м’явся колись найрідніший для мене чоловік, – так буде краще. Я втомився брехати.

– Куди ти тепер підеш, – плакала мама, дізнавшись про те, що ми з Миколою розлучаємося, – кому ти потрібна з двома дітьми, без роботи і без житла? У мене батько живе і твоя молодша сестра.

Мамині нарікання на мою гірку долю переривалися найжахливішими епітетами на адресу мого чоловіка і звинуваченнями мене: не змогла, не втримала, треба було боротися за сім’ю. А за що було боротися? І з ким? У нас до цього вечора все було добре. А ввечері я спустилася перевірити поштову скриньку.

Та не було б від чого плакати! – бурчав дідусь з інвалідного візка, – Не війна ж на дворі! Якесь горе знайшли. Упораєшся, онук виріс вже, не пропадеш.

Але поки я не знала, як впоратися зі сваленою на мене бідою.

– Не потрібно тобі працювати, – сказав чоловік 3 роки тому, коли мене з 4-річним сином в черговий раз виписали з лікарні, – наш син не для дитсадку, залишайся вдома, виховуй. Хоча б до школи.

І я залишилася, ростила сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу доньку Ніку. І ось тепер син пішов до школи, доньці скоро 15 років, роботи немає, і квартиру, яка належала чоловіку ще до шлюбу, я маю звільнити через тиждень.

– У тебе є бабусин дім, – сказав Микола, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пральну машину, холодильник і все інше. О, дякую тобі, великодушний мій чоловіче. Звісно, заберу. І холодильник, і пральну машину. Тільки навіщо мені пральна машина у старенькому домі без водопроводу та з піччю. Бо за 4 роки після того, як цей будиночок дістався мені від покійних бабусі та діда, якого забрала мама, ти відмовлявся там щось робити, кажучи, що у нас є зручна квартира, а будиночок в приватному секторі – просто дача. Дача, в якій мені тепер належить жити. З дітьми.

– Фу, сирістю пахне, – Ніка скривилася, входячи в дім, – я не хочу тут жити, я хочу додому. А Микола швиденько втік, щоб не пояснювати дочці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи, Ніка почала поспіхом збирати свої речі в пакети та сумки.

– Я маю право вибирати, – запально вигукнула вона, – я буду жити з татом, я не хочу тут поратися з дровами і тазиками. Ти не змогла утримати батька, чому я повинна страждати?

Дочку я не тримала, а маленький Мишко притиснувся до мене, як нахохлившийся горобчик, і просто обійняв мене міцніше своїми ще дуже слабкими руками. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькому домі? Як розповісти, що я вставала о 2 години ночі і йшла знову топити піч, щоб до пробудження Мишка було тепло. А Мишко після школи старанно складав у сінях купу мерзлих дров, щоб вони зігрілися і розтанули до вечора, коли настане час знову топити піч.

Як розповісти про відра, які ми волочили на санках вдвох із сином, щоб влаштувати “банний” день? Як розповісти про те, що аліменти мені не належали, а касиру в найближчому “АТБ” платили зовсім не стільки, скільки обіцяли? Як розповісти про докори мами:

– Від тебе рідна донька втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Та що ти за мати така. Гляди, він і Мишка у тебе відсудить.

– Ніхто мене не відсудить, – насупив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Нікою я в школі бачусь.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив у зону відселення через будівництво неподалік школи. Міська влада знайшла спосіб дати нам квартири, щоб у новобудови був великий двір та спортивний майданчик. А будинок у мене був неказистим, а за площею вистачило на двокімнатну.

– Мамо, – зателефонувала Ніка, – можна я до Вас перейду.

– Звісно, переходь, доню, – просто відповіла я.

І знову мама і подруги дорікали мені за м’якотілість.

– Вибрала татка, так і нехай би з ним жила. Що, не солодко стало? А у матусі квартира нова, можна знову жити і не журитися?

Ніка увійшла з сумками, насторожено і низько опустивши голову. А потім просто розридалась на порозі. Схлипувала і беззвязно шепотіла:

– Я думала… він казав, а сам зрадник…невже всі вони такі? У них сварки щодня. А я винувата. І сестра маленька весь час плаче. А вона все рахує, хто з нас скільки разів посуду помив. І кричить потім, що я багато їм. А тато, ну який це справжній чоловік, він за мене жодного разу не заступився… мамою її називати. Яка вона мама?

Я втішала свою юну доньку, яка вперше зіткнулася із зрадою найріднішої людини, просто гладила її по волоссю, перечікуючи цей шквал дитячих сліз. Так ми і сиділи на підлозі в передпокої, серед сумок, які приніс до моїх дверей колишній чоловік, не побажавши навіть зайти і побачити власного сина.

– Мам, – дочка підняла на мене запухлу від сліз і зовсім ще дитячу мордочку, – невже вони всі завжди так? Невже добрих не буває?

І тут Мишко наважився підійти до нашого жіночого водоспаду, що загрожував затопити сусідів знизу. Він обійняв нас обох разом, наскільки вистачило восьмирічному хлопцеві розмаху рук.

– Немає, кажеш, справжніх чоловіків? – питаю доньку, – Ну одного-то я точно знаю!

А наш єдиний чоловік тільки фиркнув і зосереджено потяг у дитячу важкезну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити чисто чоловічий бас і презирство до нашої щедрої на сльози натури:

— Розвели тут сирість, було б від чого плакати, не війна ж на дворі!