“Моя мати тяжко хвора, але я не відчуваю жалю — вона цього заслуговує.”

Моя мати тяжко хворіє, і я не відчуваю до цього нічого. Вона заслужила це.

У нашому під’їзді живе літня жінка на ім’я Ганна Іванівна. Вона завжди була доброю сусідкою, готовою підставити плече в будь-якій ситуації. Коли мати захворіла, Ганна Іванівна беззастережно приходила до нас, доглядала за нею, коли я була на роботі або займалася дітьми. Вона прибирала, готувала, і завдяки її турботі мама почала одужувати.

Але згодом сама Ганна Іванівна захворіла — настільки серйозно, що її відвезли до лікарні. До цього я думала, що вона зовсім сама, без дітей та родичів. Та виявилося, що в неї є син — високопоставлений чиновник, донька — власниця успішного бізнесу, онуки. Всі вони живуть у достатку, але за всі роки я ні разу не бачила, щоб хтось із них навідав стару матір.

Коли Ганну Іванівну госпіталізували, її дійсно приїхала донька — збирати речі. Я зустріла її на сходах і запропонувала допомогу, розказала, як доглядати за хворою. Та її відповідь мене приголомшила:

— Це мене не стосується. Я привезла, що лікар сказав, більше нічого не треба. Нехай дякує, що взагалі приїхала.

Я оніміла від цієї байдужості. Як можна так говорити про власну матір? Привезти пару речей й піти, навіть не поцікавившись її станом.

Кожного вечора після роботи я йшла до лікарні, розповідала Ганні Іванівні новини, намагалася підбадьорити. А потім поверталася додому й не могла позбутися думок про її доньку, про ту холодність у її словах.

Моя мати, почувши про це, сказала:

— Ти не знаєш, що між ними було. Може, не просто так діти відвернулися.

— Але це ж її мати…

— Якби всі думали, як ти, світ був би кращий.

Ці слова заставили мене задуматися. Так, ми ніколи не знаємо всієї правди про чужі сім’ї, про давні образи й рани. Але як би там не було — я не можу зрозуміти такої байдужості до людини, яка дала тобі життя.