Моя подруга збудувала розкішний будинок і попросила половик як подарунок на новосілля.

Моя подруга з чоловіком декілька років тому збудувала чудовий будинок і попросила подарувати їй на новосілля доріжку. Ну, всі ж розуміють, про що йдеться? Довга домоткана доріжка, зроблена вручну з різнобарвних клаптиків, тепла і затишна путь з дитинства в старість.

По дорозі на дачу завжди стояли бабусі, «продавали на ринку». В залежності від сезону можна було купити пучок ще свіжої і хрумкої, щойно вирваної з землі редиски або зв’язку моркви (люблю досі), зелень, картоплю, різні кабачки та величезні гарбузи, скромні букетики і великі оберемки айстр або гладіолусів. Соління, варення, ягоди, яблука та багато іншого…

Баба Ганна ніколи не приходила на «великий ринок» вздовж дороги, вона продавала біля свого будиночка, розклавши товар на старезному ослінчику. Сама сиділа поруч, на лавці, притулившись до палісадника, складені на колінах руки. Поруч завжди лежав мордатий кіт, який завмирав і прижимав вуха щоразу, коли вона гладила його по голові.

От у неї на парканчику і були розвішені різнобарвні доріжки, круглі, як величезні млинці, і маленькі, щоб на стілець класти. Я зупинилася, вилізла з машини і пішла питати.

– Добрий день! Ви продаєте доріжки?
– Здравствуй, дитино, продаю, як же.
– А у вас є довгі? Мені потрібно 5 метрів.
– Як не бути. Тільки треба в хату зайти, поглянеш та й відріжеш сама, а то мені важко одній, незручно. Як тебе звати?
– Ярина я.
– Дивись ти, Ярина! У мене козу так звали. А я баба Ганна, значить, познайомилися. Ходімо.

І ми пішли в хату. Будиночок невеликий, але світлий, чистий і наче з української казки. Піч, залізне ліжко з подушками гіркою і накидкою, в моєму дачному дитинстві бабуся так завжди ліжка заправляла, ставила подушку кутом і накривала як наречену мереживною накидкою.

Тим часом бабуся почала звідкись з печі тягнути великий рулон. Сама маленька, цей рулон заввишки з неї, а важить ще більше. Ледве вдвох впоралися, витягли, розкатали, а там краса!
– Баба Ганна, по чому ви продаєте? Я хочу купити, шикарна, дуже красива у вас доріжка!
– Та, дитино, стільки, скільки не шкода. Це ж я взимку сиджу, в’яжу, коли робити нічого. Що мені, я сама, город вже не копаю, старенька, онуки правнуки виросли і не приїжджають, от чаю нап’юся та й сиджу, все рукам заняття. Мені вже, бери, 96 років стукнуло, а я все сиджу…
– Баба Ганна, та ви що?! Вам більше 80 не даш ні за що! Як же ви не боїтеся чужих у дім пускати? Раптом образить хтось?
– Я, дитино, вже всього відбоялася. Як кому треба стару обікрасти, так знати, що йому більше треба, ніж мені. А моє зі мною залишиться, що люблю та пам’ятаю, те й не взяти нікому.

Ми уклали угоду, купила я доріжку і ще якихось її ягід, чи що. Вже не пам’ятаю. І таке було відчуття після неї, після цього будиночка, ніби моя бабуся повернулася, обійняла мене, а мені п’ять, і ми зараз будемо книжку читати і спати, а завтра нескінченне літо…

Кілька разів потім я у неї щось дрібне купувала, іноді привозила їй гостинці: чай з печивом, сир, булочки, цукерки, прості радощі. Кожного літа, завжди, проїжджаючи повз дім, видивлялася її синю хусточку. Пару разів біля воріт стояла машина – напевно, діти або онуки приїжджали.

Минулого року старезний ослінчик жодного разу не виставляли. А цього року на воротах повісили банер із телефоном і написом «ПРОДАЄТЬСЯ».

Не зупинити, не загальмувати час. Баби Ганни нема. Дім з блакитними віконницями і лавочкою біля палісадника, ще міцний і охайний, але вже дуже старий, скоро продадуть і напевно зрівняють з землею, збудують на його місці черговий супермаркет. Доріжки викинуть або сусідам роздадуть, у кращому випадку.

Як би так прожити, щоб після смерті добрим згадували люди, яким одного разу доріжку продала? Боюсь, з мене гарної бабусі не вийде. Доведеться залишатися вічно молодою…