Моя подружка: ефектна, загадкова та трохи неслухняна

Мова моєї подруги Софійки Коваленко підвішена як слід. Вона гарна, гостроязика й хитра, як лис. Але іноді вміє прикинутися такою скромницею — одразу хочеться взяти на ручки й приголубити. Це в неї виходить ідеально.

Пам’ятаю, їхали ми в автобусний тур. Туристів набилося повний салон. За кермом сидів суворий дядько Іванчук. Попереду була довга нічна дорога, а заміни у водія не було. Він окинув оком нашу галасливу компанію й гукнув:

— Їхати далеко, щоб тільки не дрімати за кермом. Дівчата, хто посидить поруч, побалакає зі мною? Потім віддячу.

Люди скривилися: водія шкода, але й біситися з ним всю ніч ніхто не хотів. Усі мріяли, щоб швидше заснути й прокинутися вже на місці.

На виручку прийшла Коваленко: погодилася розважати Іванчука, поки інші сплять. Пересівши вперед, підгорнула спідницю, занурила очі в підлогу — ніби справжня сором’язлива панночка.

— Не знаю, про що говорити, я ж несмілива… але спробую.

Пасажири почали влаштовуватися, Іванчук жене автострадою, автобус проковтує кілометри. Софійка починає:

— Про що поговоримо, шановний? Може, про першу любов? Було це зі мною колись, дуже давно… мені було дев’ятнадцять…

— Оце тема! — схвалив Іванчук. — І в мене колись було… у минулому столітті. Давай, як гаряче!

— У ті незабутні часи трапилося моє перше кохання, — почала Коваленко. — Ну… чи друге-третє, точно не скажу. Одне з перших, точно. Імені кавалера не називатиму. Назовемо його… Ромчиком.

Іванчук крутив кермо й кивав. Софійка ніжно розповідала, як вони з Ромчиком зустрілися та їх накрила шалена пристрасть — прямо посеред вечірнього майдану!

— Ми зрозуміли, що йшли одне до одного ціле життя! — розпалювала вона, блищачи очима. — Тільки-но пообідали — і вже йшли назустріч долі! Зустрілися біля трьох доріг, коли на небі загорялися перші зорі, а в корчмах почали бити перші горільки…

— Гарно розказуєш! — схвалив Іванчук. — Ну й як? Розпалили полум’я? Зійшлися на коханій ниві?

— Та все було добре, тільки голови прихилити ніде! — зітхнула Софійка. — В мене не можна, в Ромчика не можна. У друзів усі хати зайняті, а на готель грошей немає…

— Отак життя! — згоджувався водій. — У мене теж таке було. Гормони кіплять, дівчина готова на все, а місця для розкоші немає. Хоч на лавці в парку!

— Шукали ми затишний куточок, та дарма, — казала Софійка. — Відчайдушні, вже й до альтанки в парку спробували — а там теж усі місця зайняті! Якась епідемія кохання! А Ромчик і каже: «Ну, кохана, може, іншим разом?»

Сон як рукою з Іванчука зняло. Він гримнув так, що ледь кермо не випустив.

— Що?! Який ще «іншим разом»? Твій Ромчик — справжня мокрощока. Якби я був на його місці… Де ти такого мямлю викопала?!

Коваленко засміялася загадковим, немов русалчиним, сміхом.

— Жартую, Іванчуку! Ромчик знайшов вихід. Привів мене до знайомої хмарочос, де на горищі не замикався люк…

— О, інша пісня! — заспокоївся водій. — Дах теж підійде, якщо дівчина гаряча, а ніч темна. Зорі, хмари, романтика… Якось і я на автобазі горище згадав… але це нудно. Давай далі, Софійко.

Коли Коваленко розходиться, вона за пояс заткне будь-якого поета. Вона з подихом оповідала, як на них із Ромчиком дивилося північне небо, як маленькими комашками вони здавалися собі посеред величезного даху, а над ними — лише стародавній всесвіт і більше нічого!

— …стогнучи від пристрасті, ми почали роздягатися… — солодким шепотом казала Софійка. — На мені був модний топ із замшевими застібками на спині. Я ламала нігті, відкриваючи їх одну за одною! Спідниця, легка як пух, ковзала з моїх стегон, оголюючи ніжну білизну шкіри… теплий вітер розвівав мої неслухняні кучері… о, тоді вони були справжньою гордістю!

Іванчук слухав, ричачи й кряхтя — який там сон? Софійка й зараз красунІ тоді Софійка шепотом додала: «А потім ми прокинулися… і зрозуміли, що це був лише сон», — і весь автобус вибухнув сміхом, а Іванчук лише похитав головою, усміхаючись своїм думкам.