Моя пропозиція пожити місяць після народження дитини перетворилася на річне переселення із батьками.

Вже три ночі я не можу зімкнути очей. Совість гризе мене, наче голодний вовк, не даючи спокою ні на мить. Я немов стою на краю прірви, розриваючись між почуттям обов’язку і власними страхами. Усе це через те, що я на восьмому місяці вагітності, і життя ось-ось зміниться назавжди. Після весілля я переїхала до чоловіка у Львів, залишивши рідний дім у далекому селі під Полтавою за сотні кілометрів. Батьки залишилися там, і бачимось ми рідко — то вони до нас з’їздять, то ми до них, але ці зустрічі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Нещодавно, під час одного з таких візитів, ми з мамою сиділи на моїй маленькій кухні в нашій квартирі. За чашкою чаю вона ділилася спогадами про те, як важко їй було, коли я народилася. Вона розповідала, як залишилася одна з немовлям на руках, як виснажувалася до сліз, і лише її мама, моя бабуся, рятувала її від повного відчаю. Її слова зачепили мене за живе — я уявила себе на її місці, безпорадну і розгублену, з новонародженим малюком. І раптом, несподівано навіть для себе, я випалила: «Мамо, приїдь до нас після пологів, побудь трохи, допоможи мені». Очі мами загорілися, вона оживилася, ніби я подарувала їй другий шанс на життя. Але тут же ошелешила: «Ой, ми з татом з радістю поживемо у вас рік! А свою квартиру здамо, щоб вам грошима допомогти».

Я заніміла, ніби мене окропили крижаною водою. Її слова луняли в голові, наче набат. Я люблю тата, всією душею, він для мене — цілий світ. Але я кликала лише маму, і не на рік, а всього на кілька тижнів, максимум на місяць — поки не стану на ноги, не розберусь, як бути матір’ю. А тут — рік, та ще й із татом! Перед моїми очима тут же постала картина: тато, як завжди, виходить на балкон покурити. Коли ми самі, я закриваю очі на цей запах тютюну, що просочує все довкола. Але з дитиною? Я не хочу, щоб мій малюк дихав цим димом, щоб його крихітні легені страждали від їдкого смороду. А взимку? Тато буде то відкривати, то закривати балконні двері, впускаючи в дім крижаний вітер. Я вже бачу, як моя дитина кашляє, застуджена, а я метаюся в паніці, не знаючи, як її захистити.

І це не все. Татові в гостях нудно — йому нічим зайнятися. Або цілий день дивиться телевізор, голосно вмикаючи свої старі фільми, або кличе чоловіка на пиво, і вони зникають десь до ночі. Я не проти, щоб він розслабився, але з немовлям у домі мені потрібен чоловік поряд, а не на посиденьках з тестем. Я уявила цей рік — шум, дим, нескінченні клопоти, — і всередині все стиснулось від жаху.

Я зібралася з думками і сказала мамі прямо: «Мамо, я кличу лише тебе, і не на рік, а на місяць, не більше». Її обличчя потемніло, очі наповнилися образою. Вона різко відповіла: «Без тата я не поїду. Або разом, або ніяк». І пішла, залишивши мене в гнітючій тиші. Тепер я сиджу, дивлячись у темряву, і відчуваю, як душа розривається на частини. Чи правильно я вчинила? Чи не надто жорстко відрізала? Може, треба було погодитися, проковтнути свої страхи заради маминого щастя? Але як я витримаю цей рік, якщо вже зараз задихаюсь від самої думки про це?

Совість шепоче, що я егоїстка, що мама хоче мені допомогти, а я її відштовхую. Але серце кричить: я не впораюсь, я хочу захистити свою дитину, свій дім, своє нове життя. Я не знаю, що робити. Лежу ночами, слухаю, як чоловік тихо дихає поруч, і думаю: а що, коли я помиляюся? Що, коли мама права, і я позбавляю її можливості бути поруч у такий важливий момент? Чи це я права, і мені потрібно відстоювати свої межі, поки вони не зруйнувалися під напором чужих бажань? Як ви вважаєте, де тут правда? Я тону в цих думках, і мені потрібне світло, щоб вибратися з цієї темряви.