Моє життя: від народження до 2010 року

Я—Антоненко Петро Іванович. Народився в 1969 році, а відійшов у 2010. Прожив на Землі сорок один рік і два місяці, з яких по-справжньому жив лише вісім місяців, а до цього існував у тілі тридцять дев’ять з половиною років, аж поки не дізнався, що хворий на рак. Тепер я помер і хочу застерегти тих, хто прочитає це, аби не повторили мою помилку й не прожили велику частину життя даремно, як це сталося зі мною.

Народився я в далекому 1969 році. Виріс, жив “як усі”. Це страшне слово, яким зазвичай характеризують життя без мети. Я не був ні кращим, ні гіршим за своїх знайомих. Служив в армії, закінчив будівельний інститут, одружився, у дев’яностих розпочав свою підприємницьку діяльність. Мріяв про свій будинок. Умів проектувати та знав, як це робиться. Спочатку заснував невеличку фірму з продажу будівельних матеріалів, потім справа рушила вгору, і ми виросли до серйозної будівельної компанії.

Працюючи в бізнесі, я став батьком—народилася донька Соломія. Дружина не працювала—вона зайнялася хатніми справами. Чи знаєте ви, який запах має тіло маленької дитини? Кажуть, цей запах особливий, його неможливо ні описати, ні з чим порівняти. Але я цього запаху не знаю. Зрідка брав доньку на руки, тільки щоб покласти в коляску й піти з нею на прогулянку в парк. Під час прогулянок думав про бюджети, покупки й продажі. Я не помітив, як моя донька почала самостійно ходити, сказала перше слово, навчилася читати та писати. У мене не було на це часу. Я уже розпочав будівництво будинку за індивідуальним проектом. На ділянці, окрім дому, планував облаштувати розкішний парк із лавочками, кам’яним садом, фонтаном, щоб гуляти з родиною і насолоджуватися спокоєм. Але цьому не судилося збутися, бо я помер.

Коли ми заливали бетон під фундамент будинку, Соломійка пішла в перший клас. Я не зміг відвести її до школи, бо була важлива зустріч із підрядниками. Під час зведення стін, коли донька просила допомогти з домашніми завданнями, я відправляв її до матері, бо мав важливі розрахунки.

З дружиною я мало спілкувався, бо… бо багато працював. Від її прохання пройтися разом я відмахувався відмовками, і зрештою вона перестала мене турбувати. Навіть під час відпусток, коли була можливість побути разом, не відривався від екрана, перевіряв бюджети, проводив онлайн-наради, готувався до майбутнього щасливого життя, яке не зможу прожити. Я тоді не жив, а лише марив, як колись житиму.

Пробудився я, коли зламав руку в саду. Рука зламалася від невеличкого зусилля. Лікарі наклали гіпс, але причина була неясна. Обстеження показало метастази від печінки. Аналізи стверджували, що вони поширились скрізь, операція була неможлива. Лікарі одностайно казали, що я скоро помру, але сперечались, коли саме. Спочатку не вірив, потім занурився в темряву розпачу, благословив би того, хто мене вбив би. Потім… змирився. І тільки тоді прокинувся.

З подивом почав дивитися на світ—виявилось, навколо вирувало життя, про яке я не мав уявлення. Приголомшенням став зимовий візерунок на склі. Як зачарований, дивився на нього. Насипавши на підвіконня зернинки і вперше побачив синичок—вперше в житті. Вони підлітали й по черзі брали зерно, без суєти й галасу, на відміну від горобців. Часу залишилось зовсім мало, і я вирішив жити наповну.

Взяв дружину за руку і пішов із нею на прогулянку. Боже мій! Яке це неймовірне відчуття, коли в твоїй руці рука коханої людини, коли чуєш її тепло, і більше нічого не потрібно. Чому я не зрозумів цього раніше?

Донька… Увійшов до її кімнати і вперше обійняв. Ні, я обіймав її і раніше, але це були формальні доторки, які навіть не відчував. Тепер, вперше, відчув її любов. Її ніжне сердечко було сповнене любов’ю і відданістю. Сильно обійняв Соломійку за тендітну талію, поклав голову на її плече і заплакав як дитина. Не пам’ятаю, як довго це тривало, але вона стояла, міцно обійнявши мене.

Переді мною почав відкриватися новий світ. Осінь дарувала свої запахи. Листя клена дихало пройденим літом. Зачаровували красою ранкові краплі роси, що відбивали перші сонячні промені. Зграї птахів збирались на оголених деревах і загадково щебетали. Я розумів, що вони, як і я, бояться летіти у далекі краї, але змушені, як і я.

Останній раз відпочивав із родиною на морі серед жовтня. Дивно, завжди їздив із ними, навіть двічі на рік, але тільки зараз зрозумів, що море дихає. Це аромат алое вітрил, і мені здавалося, що в пісок тупотіла Ассоль, слухаючи хвилі і мріючи про кохання. Море нагадувало далеке дитинство: батьків, базу відпочинку, запах варених креветок. Але це начебто було не зі мною, а з кимось іншим.

Тоді я раптово згадав забутий епізод свого дитинства. Допомагав сусідці з п’ятого поверху спуститися на лавочку біля під’їзду. Ліфта не було, а в неї боліли ноги, тож виходила дуже рідко. Пам’ятаю, як допоміг їй сісти на лавку, вона підняла очі і сказала: «Яка благодать!» Виглядало дивно—слякота, бруд, мокро. Що в цьому доброго? Пам’ятаю здивування, але мовчав. І от тепер дивлюся і думаю—і справді, яка благодать! Яке щастя, коли можеш відчувати осінню свіжість, мокрі дощові краплі на обличчі…і сльози, що м’якою солоною струмочком текуть з очей.

Ніколи не молився. Під час вінчання священник казав читати “Отче наш” вдома. Я механічно читав молитву перед сном, а тепер все змінилось. Я збагнув, що означає слово “Отець”… Який поряд, Якого знайшов. Навіть смерть стала не такою страшною завдяки любові до Бога. Лише надія на те, що Він, мій Отець, тут, поруч, слухає і розуміє, рятувала мене від розпачу. Це не знімало страхів, але змінювало їх і давало сили.

Враз виникла величезна потреба в молитві. Не молитися вже не міг. Молитва і життя стали єдиним цілим, радикально переосмислив усе. Те, що було значимим, стало нікчемним, а те, що не помічав, здобуло високу цінність. Тепло друзів, любов близьких, незмінна цінність кожної миті життя.

Справжнє щастя в тому, щоб навчитися любити, жити, робити добро, дякувати, рости духовно. Тепер зрозумів, що наша мета—бути, а не мати. Долати життєві труднощі з любов’ю.

Коли сестра зайшла до палати, виправила подушку, я не зміг подякувати словами, але серце плакало сльозами вдячності. Не зміг подякувати тим, хто прийшов на мої похорони, але обійняв кожного серцем. Хочу, щоб ви знали це. Знали, що я вас усіх дуже люблю. Пізнав, що таке життя, тільки в його кінці, і вдячний Богу за цю можливість.

Справжнє щастя неможливо знайти чи зловити. Це відчуття постійного блаженства—це Бог, якого знайшов наприкінці шляху і впав до його відкритих обіймів».