З життя
Мрії про дитину: чому знову відповідатиму я?
Сьогодні записав у щоденник: «Мрії невістки про дитину: а хто платитиме — знову я?»
Інколи мені здається, що живу не у реальності, а в якійсь виставі театру абсурду. Мій син, дорослий чоловік, наче знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисерка цього спектаклю, керує їхнім спільним життям, а за лаштунками стою я — завжди з гаманцем у руках, готова підхопити. Але сили вже не ті, а вимог до моєї терпимості — більше.
Вони живуть разом ще відтоді, як зустрілися, навіть до весілля. Спочатку син мешкав зі мною, у моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли пішла мова про шлюб — зняли квартиру удвох. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грошима, коли просили. Ми ж не мільйонери, але я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.
Але от що не вкладається мені в голову — їхній задум завести дитину саме зараз. Ні стабільної роботи, ні власного кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — мовляв, дитина не почекає, час іде, їй після тридцяти вже не можна народжувати, і взагалі — усе вийде. І, як завжди, син киває, погоджується, без жодних сумнівів. Дивлюсь на нього й не впізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш приймати рішення за тебе?
Він працює, звісно, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати або взагалі скоротити без попередження. Влаштувався вже разів п’ять, як мінімум. Завжди щось не так: то начальство підводить, то компанія розпадається. У невістки й взагалі копійки. А вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки вдвох — це ще куди не йшло. Але з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?
Я намагалася спокійно з ними поговорити. Мовляв, поживіть для себе, стабілізуйтесь, зробіть заощадження, обживетеся, а потім вже — дитину. Та ні. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, наче під гіпнозом — «звісно, давай». А я, виходить, маю готуватися до ролі не лише бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — справа свята, я розумію. Але в мене теж не вічна молодість і не нескінченні ресурси.
Що, якщо вони не впораються? Що, якщо за пару місяців з’ясується, що нічим платити за житло, купити підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Звісно, я. Бо відмовити власному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже стомилася жити на межі — в мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, зрештою. Я не залізна.
А невістка… каже з усмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, наче йдеться про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — чому б не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб приголубити, навчити, розказати казку. Але хочу, щоб це було в любові, достатку, усвідомленості. А не у хаосі й боргах. Хочу, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одяжини. Щоб він ріс у впевненості, що мама з татом впораються. А не у відчутті, що все тримається на бабусі.
Дивлюся на них і думаю: адже якби відтермінували на пару років — все могло б бути інакше. Влаштуватися на гарну роботу, накопичити, зняти помешкання краще, або навіть взяти іпотеку. Хіба ж не можна жити розумом, а не на авось? Але в цій сім’ї, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І нехай хтось інший витягує з біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть в одне вухо й вилетять з іншого. А десь глибоко всередині я вже готуюся. Готуюся до безсонних ночей, до нових витрат, до відповідальності, якої не просила, але, скоріш за все, понесу. Бо коли в сім’ї з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — велике бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав…
After Seventy, She Was Forgotten: Not Even Her Own Son and Daughter Remembered Her Birthday, Until a Tearful Reunion Changed Everything
Margaret sat alone on the wooden bench in the hospital garden, tears quietly rolling down her face. Today marked her...
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...