Мрії про дитину: чому знову відповідатиму я?

Сьогодні записав у щоденник: «Мрії невістки про дитину: а хто платитиме — знову я?»

Інколи мені здається, що живу не у реальності, а в якійсь виставі театру абсурду. Мій син, дорослий чоловік, наче знову став хлопчиськом, за якого усе вирішують інші. А невістка — як режисерка цього спектаклю, керує їхнім спільним життям, а за лаштунками стою я — завжди з гаманцем у руках, готова підхопити. Але сили вже не ті, а вимог до моєї терпимості — більше.

Вони живуть разом ще відтоді, як зустрілися, навіть до весілля. Спочатку син мешкав зі мною, у моїй хаті, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли пішла мова про шлюб — зняли квартиру удвох. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Допомагала грошима, коли просили. Ми ж не мільйонери, але я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.

Але от що не вкладається мені в голову — їхній задум завести дитину саме зараз. Ні стабільної роботи, ні власного кута, ні заощаджень. Зате гучні заяви — мовляв, дитина не почекає, час іде, їй після тридцяти вже не можна народжувати, і взагалі — усе вийде. І, як завжди, син киває, погоджується, без жодних сумнівів. Дивлюсь на нього й не впізнаю. Де твій розум, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш приймати рішення за тебе?

Він працює, звісно, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати або взагалі скоротити без попередження. Влаштувався вже разів п’ять, як мінімум. Завжди щось не так: то начальство підводить, то компанія розпадається. У невістки й взагалі копійки. А вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки вдвох — це ще куди не йшло. Але з немовлям на руках? З переїздами, зборами, коробками й плачем серед ночі? Хто це витримає?

Я намагалася спокійно з ними поговорити. Мовляв, поживіть для себе, стабілізуйтесь, зробіть заощадження, обживетеся, а потім вже — дитину. Та ні. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, наче під гіпнозом — «звісно, давай». А я, виходить, маю готуватися до ролі не лише бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — справа свята, я розумію. Але в мене теж не вічна молодість і не нескінченні ресурси.

Що, якщо вони не впораються? Що, якщо за пару місяців з’ясується, що нічим платити за житло, купити підгузки чи суміш? Хто буде крайнім? Звісно, я. Бо відмовити власному синові й онуку я просто не зможу. І це лякає. Бо я вже стомилася жити на межі — в мене свої проблеми, свої витрати, здоров’я, зрештою. Я не залізна.

А невістка… каже з усмішкою, майже весело: «Якось виживемо». І це «якось» у неї звучить так легко й безтурботно, наче йдеться про пікнік, а не про народження нової людини. А в мені все стискається — чому б не подумати, не зважити, не порахувати?

Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, щоб приголубити, навчити, розказати казку. Але хочу, щоб це було в любові, достатку, усвідомленості. А не у хаосі й боргах. Хочу, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одяжини. Щоб він ріс у впевненості, що мама з татом впораються. А не у відчутті, що все тримається на бабусі.

Дивлюся на них і думаю: адже якби відтермінували на пару років — все могло б бути інакше. Влаштуватися на гарну роботу, накопичити, зняти помешкання краще, або навіть взяти іпотеку. Хіба ж не можна жити розумом, а не на авось? Але в цій сім’ї, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашут. І нехай хтось інший витягує з біди.

Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть в одне вухо й вилетять з іншого. А десь глибоко всередині я вже готуюся. Готуюся до безсонних ночей, до нових витрат, до відповідальності, якої не просила, але, скоріш за все, понесу. Бо коли в сім’ї з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — велике бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав…