Ми з чоловіком в усьому собі відмовляли заради щастя дочок. Невже я заслужила таке байдуже ставлення від власних дітей?

Ми з чоловіком у всьому собі відмовляли, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?

Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше відчули полегшення. Думали — от тепер життя стане легшим. Але легше не стало — навпаки, ми просто замінили одну тяжкість на іншу. Все їхнє дитинство пройшло в постійних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токарем. Грошей ледве вистачало на їжу та одяг.

Я пам’ятаю, як раділа, коли вдавалося купити щось пристойне, щоб вони не почувалися гіршими за інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в потертих черевиках — лише б у них було все. Вони вчилися в звичайній школі, але виглядали, як королівни. І ми пишалися цим. Я думала, що колись вони оцінять нашу терплячість і любов.

Коли дівчата вступили до університету, витрати зросли ще більше. Треба було платити за гуртожиток, збирати речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дріб’язок по кишенях, щоб відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — аби їм було легше.

Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була величезною, але ненадовго — майже одразу вони оголосили, що стануть мамами. Спочатку я заплакала від щастя, а потім — від страху. Хто буде сидіти з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки як одні уста сказали, що діти ще малі, рано їм у садочок. І попросили мене — їхню бабусю — допомогти.

Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що продовжуватиме працювати, а я займуся онуками. І ось почалася нова глава: кашки, підгузки, безсонні ночі, соплі, мультики — усе знову по колу.

Минуло кілька років. Зяті відкрили власну справу і почали добре заробляти. Ми раділи за них — адже це ж сім’я, все заради дому. А те, що час від часу доводилося підкидати їм на продукти — ну й бог з ними, ми звикли.

А потім сталось найстрашніше. Мій Вітя пішов на роботу й не повернувся. Інфаркт. Прямо біля прохідної. Швидка приїхала швидко, але серце не витримало. Моя опора, мій найдорожчий чоловік — пішов назавжди. Ми прожили разом 42 роки. Без нього все стало сірим і порожнім.

Доньки, звісно, поплакали. Побули зі мною на похоронах. А потім забрали онуків і сказали:
— Мам, час у садочок, дякуємо тобі велике, тепер можеш відпочити.

А я залишилася сама. В квартирі стало жахливо тихо. Ні кроків, ні голосу Віті, ні дитячого сміху. І стало зрозуміло: на одну пенсію я не виживу. Комунальні, продукти, ліки — усе стало непідйомним. На таблетки грошей не вистачало. Я мовчала. Терпіла. Але одного разу, коли вони заїхали в гості — розказала. Просто натякнула:
— Дівчатка, якби ви хоч трохи допомогли з квартплатою, я б могла купити собі ліки…

Старша одразу відповіла:
— Мам, ну ти чого? У нас самих ні на що не вистачає, ціни ж ростЙ вони так і не повернулися, навіть не подзвонили, наче мене ніколи й не було.