Ми з чоловіком вирішили взяти собаку з притулку

Ми з чоловіком вирішили взяти собаку з притулку. Чоловік мріяв про породистого пса, мовляв, порода — це шляхетність, розум, вірність.

Але я настійно просила поїхати зі мною до одного з притулків, і він неохоче погодився. За весь наш спільний час життя, а провели ми разом чимало років,Олексій жодного разу мені не заперечував. Чому собака, питаєте ви, а не дитина? Ми самотні люди і вже в поважному віці. Обоє ми розуміємо відповідальність за створіння, яке приручили.

Дитину потрібно виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний з Олексієм “дитинча”. У притулку на нас чекала жахлива картина. Стояв нестерпний запах, до якого примішувався безкінечний гавкіт і виття, що перевертали душу. Всі собаки, як безпритульні діти, дивилися на нас з надією, ніби простягали лапи назустріч.

Ми з чоловіком рухалися вздовж нескінченних вузьких кліток, і сотні очей супроводжували нас, слідкуючи за кожним нашим кроком. Господи, за що ж так страждають ці тварини?! Мені здається, якщо не буде обездолених тварин, то й покинутих дітей не буде, а дитячі будинки просто зникнуть за непотрібністю.

Тварина, як і дитя, вимагає терпіння, любові, турботи, і ще й розмовляє “іноземною” мовою, яку ми не завжди намагаємося зрозуміти й часто тлумачимо так, як нам зручно.

Раптом Олексій зупинився біля однієї з кліток. Там лежав пес, байдужий до всього світу з потухлим поглядом. Він ніяк не прореагував на наше раптове появлення. Здавалося, він оглух та осліп. “Навіщо вам цей обірванець, візьміть ліпше цього, все ж таки порода”, — поспішив до нас працівник притулку.

“Це відмовник, його не раз зраджували і повертали, здається, він вирішив голодомством звести рахунки зі своєю нікчемною життям”, — дівчина-волонтер сумно розповідала про долю цього сумного бідолахи. Олексій спробував заговорити з собакою, той презирливо відвернувся, він більше не вірив людям.

“Знаєте, він дуже хороший, слухняний, ну і що, що безпородний, зате дуже вірний, на відміну від “царів природи”, — в її голосі з’явилися нотки надії, вона не відводила від нас погляд і вловлювала кожен рух. Я простягнула руку крізь грати, аби погладити собаку. Пес несподівано повернувся до мене, промайнув поглядом і ткнув носом у мою долоню. Ніс був трохи вологий, гаряче дихання лоскотало шкіру.

Я засміялася. Пес потягнувся, підвівся на лапах і завиляв хвостом. “Диво!” — вигукнула дівчина-волонтер. “Ви перші, на кого він відреагував”. “Ветеринар вже почав готувати його до присипляння”, — вставив керівник притулку, людина непогана, але байдужа до своєї роботи.

Дівчина заговорила: “А ви знаєте, пес ніби все розуміє і ночами тихенько виє, оплакуючи свою гірку долю, з очей його течуть сльози”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!” — вона раптом з гіркотою випалила і відвела вологі очі.

Треба було бачити мого Олексія в цю мить. Він так став схожий на цього пса, побитого життям. Ніколи не забуду його очі, такі по-собачому жалісні. А поруч — очі песика. Ми довго дивилися в очі одне одному. Там, в глибині його душі, бушувала буря емоцій, він не забув людських зрад, але так хотів сім’ю! Раптом у ньому прокинулася жага до життя!

Він завив, довго і скорботно, ніби виплескуючи всю біль. До нас підбігли всі працівники притулку. Багато хто плакав, не приховуючи сліз. Олексій стояв перед собакою на колінах, ніби випрошуючи прощення за гріхи всього людства.

“Його звуть Вірний”, — сказав один із працівників, передаючи нам повідець. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже благочестивий перехрестив нас крадькома. Цей хрест назавжди зміцнив наш союз втрьох.

Чоловік зовсім забув про купівлю породистого собаки. Та й взагалі, “купити собаку” звучить якось дивно, ви так не вважаєте? Хіба можна купити друга, а вірність і любов продаються?

Пес крокував поруч з нами, Олексій відпустив його з повідця, нехай досхочу насолодиться свободою. А він ніби знав, що з нами буде до самого кінця і більше ніколи не заплаче.