На хвилі почуттів

Йшла з серцем замість голови

Соломія вийшла з кабінету, побачила, що під’їхав ліфт, і люди почали заходити всередину.

— Почекайте! — гукнула вона й кинулася бігти.

В кінці робочого дня, як і зранку, ліфт важко впіймати. Соломія вскочила в кабіну в останній момент, відтіснивши пасажирів. Їй довелося притулитися до грудей чоловіка, що стояв попереду, щоб двері за її спиною закрилися.

— Вибачте, — сказала вона й відвернула голову, інакше його підборіддя торкалося б її лоба. Від нього приємно пахло туалетною водою.

— Нічого.

Так вони й їхали до першого поверху, тісно притиснувшись один до одного.

Нарешті ліфт зупинився, двері від’їхали. Соломія вийшла, спиною проступаючи назад. Чоловік теж зробив крок, притримуючи її за руку, щоб вона не спіткнулася, й відвів убік — інакше їх могли б штовхнути. Це схоже на танець. Не встигла Соломія видихнути й подякувати йому, як поруч з’явилася подруга Мар’яна.

— Додому? Підвезу.

Соломія відволіклася на неї й так і не роздивилася того чоловіка як слід.

— Ні, пройдуся пішки, провітрюся.

Вони вийшли на вулицю. Моросив дрібний дощик, люди йшли повз із парасолями.

— Дощ. Стої тут, зараз під’їду.

— Мар’яночко, дякую, але я пішки. — Соломія дістала з сумки парасольку.

— Ну не треба, то й не треба, — сказала Мар’яна й підозріло глянула на подругу.

Соломія попрощалася, розкрила парасольку й злилася з потоком «безкінних» колег, що поспішали додому. Їй хотілося побути самій, подумати — та й додому, чесно кажучи, не тягло.

Парасолька заважала думкам: треба було ухилятися від чужих парасольок і не зачепити когось своєю. Соломія склала її й прибрала в сумку. На деревах і кущах набрякли бруньки, а десь уже пробивалися ніжні молоді листочки. Миття народження нової листи таке миттєве, що хочеться запам’ятати його.

Соломія йшла й думала, як так вийшло, що вона знову помилилася — опинилася не там і не з тим? Не в сенсі місця проживання, а в стосунках. Жила вона в квартирі, що дісталася їй від бабусі. Не треба було виплачувати іпотеку чи кредит. Саме наявність квартири й приваблювала до неї не тих чоловіків. Занадто пізно Соломія це зрозуміла.

Ось і тягнула час, йшла пішки, лише б якомога довше не приходити додому, де її чекав Тарас. Та навіть не її чекав, а вечері, яку вона йому приготує. А все починалося так гарно…

***

Вони з мамою жили удвох. Тато пішов від них, коли Соломії було дев’ять. Коли вона навчалася в десятому класі, мама знову вийшла заміж. У квартирі з’явився чужій чоловік, а Соломія звикла ходити вдома у шортах і топику. Мама зробила їй зауваження, що не діло паясничати перед дорослим чоловіком напівголою, попросила одягатися пристойніше. Соломія й так його соромилася, а тепер і зовсім намагалася не виходити з кімнати без потреби. Проблему вирішила бабуся, запропонувавши Соломії пожити у неї, щоб «молоді звикли одна до одної». Усі були задоволені.

Соломія навчалася на першому курсі інституту, коли бабуся померла, і вона залишилася сама. В інституті їй подобався Андрій. Дівчата не давали йому проходу. Шансів бути поміченою спортсменом і красунчиком у Соломії було мало. Але одного разу на лекції він сів поруч із нею, а потім проводив до дому.

Через місяць він уже жив у Соломії. Мама намагалася пояснити доньці, що нічого доброго з цього не буде, але Соломія не хотіла слухати. Вона ж не заважала мамі влаштовувати особисте життя — отож нехай і мама не лізе з порадами. Вона доросла, кохає, і все в них буде добре. Одним словом, з мамою вони посварилися.

Майже два роки вони прожили з Андрієм разом, майже сім’я. Навчання добігало кінця, залишилося захистити диплом. Соломія не сумнівалася, що Андрій зробить їй пропозицію, що вони одружаться. Але минув захист, дипломи отримані й обмиті, а пропозиції Андрій так і не зробив. Більше того, сказав Соломії, що їде.

— Додому? — спитала вона. — Коли повернешся?

— Я не повернуся. Спочатку їду додому, потім у Київ. Там у мене дядько живе, запросив на роботу.

— А я?

— Соломіє, ну що ти починаєш? Нам же було добре разом, правда? Я тобі вдячний, що прихистила мене, позбавила від життя в гуртожитку. Але я маю рухатися далі. Не хочу ще одружуватися. Хочу будувати кар’єру, купити в Києві квартиру, подорожувати, побачити світ. Я ж тобі нічого не обіцяв, чи не так?

— Ми ж могли б поїхати разом…

— Не могли…

Він говорив, а Соломія дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знає. Вона плакала, говорила про своє кохання, просила залишитися.

— Та ж я тебе не кохаю. З тобою було зручно жити. Ти гарна й добра дівчина, зустрінеш нормального хлопця, вийдеш заміж, народиш йому дітей. АА потім вона зрозуміла, що щастя було поруч усі ці роки — у дрібних моментах, у вільному подиху, у радості бути собою.