На свободній хвилинці Лідія насолоджувалася чаєм в кабінеті УЗД.

Лідія сиділа в кабінеті УЗД. Пацієнтів сьогодні було небагато, і з’явилася вільна хвилинка для чаю. Вона помішувала цукор, і ложечка дзвеніла об склянку. Лідія була роздратована, адже ранок не склався. Посварилася з чоловіком через дрібницю. Запізнилася на роботу й отримала догану. Настрій був на найнижчому рівні. Розгорнула блискучу фольгу й дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти стрес. Шоколад був смачний, чай ароматний, але допити його не дали. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка, обличчя якої сяяло від радості. Лідія її впізнала. Минулого разу вона приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – жінка усміхнулася.

– Ну, раз направили, – Лідія невдоволено взяла карту.

– Віра Силіна, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткій кушетці, по її округлому животу ковзав датчик. Серце солодко завмирало. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли багато лікарів, але все було марно. Віра вже боялася, що безплідна. Але все це позаду, зараз вона була безмежно щаслива. Лідія не поділяла її радості. У неї не було власних дітей, а чужих чоловік не хотів брати. В глибині душі жінка заздрила тим, хто міг відчути щастя материнства.

– Що там? – хвилювалася Віра, дивлячись на серйозне обличчя лікаря.

– У плоду є патологія. У вас народиться з дефектом, – відповіла та.

Віра застигла.

– Тут якась помилка. Мої аналізи були хороші, – слабо протестувала вона.

– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б подумала.

Лідія не відчувала докорів сумління й непохитною рукою зробила запис у картці. Віра вийшла на негнучких ногах і направилася до лікаря. У коридорі, що пахкав ліками, було холодно, як і в душі жінки.

– Віро, добре подумайте. Дитина із синдромом Дауна. Таких дітей ростити важко. В будь-якому разі, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу направлення, – слова звучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось невнятне і поспішила вийти з кабінету. Вона й сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні й викликала таксі. Вдома, не роздягаючись, упала на ліжко і розплакалася. За що їй така кара? Що в житті зробила не так? Ще недавно вона уявляла, як буде гуляти в парку і слухати приємну музику. Спілкуватися з дитиною та читати вголос дитячі книжки. Всім серцем полюбила цю дитину. І раптом таке…

Повернувшись з роботи, Борис застав дружину в сльозах.

– Віро, що сталося? – злякався він.

Добившись від неї пояснень, Борис похмурнів і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Віру вмовляли позбутися дитини.

– Навіщо тобі інвалід? – переконувала мати.

– Будеш мучитися з ним. Які твої роки? Молода, здорова, народиш іншого. А цього скинь.

– Мамо, що ти говориш? Та яке слово придумала! Він же не річ, а живе створіння!

– От саме, створіння! Народиш – будеш дивитися сама!

– Борисе, ну поясни ти своїй впертій дружині, що хвора дитина – це навсібічна мука, – плакала свекруха.

Віра відчувала себе беззахисною голубкою, що потрапила в зграю ворон. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І лише старенький дідусь заступився за внучку:

– Що ви на неї напалися? Нехай сама вирішує, як краще.

І Віра вирішила залишити дитину. Батьки злилися й не розуміли її. Борис замкнувся й віддалився. Рідні відвернулися, коли Вірі так була потрібна їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – питала Віра дідуся.

– Ніхто не знає, чому так сталося. Ти, головне, не нервуй, дитині це шкідливо. І чоловіка прости, йому теж нелегко.

Вагітність проходила на диво легко. Лікарка лише знизувала плечима і просила сподіватися на краще. Віра молилася і сподівалася на диво. А вночі, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Тільки б усе було добре!”

Холодного ранку на світ з’явилася дівчинка. Віра була готова побачити каліку. Але їй показали малючку, і сльози навернулися на очі. Дівчинка була схожа на ангела. Світле волоссячко, круглі щічки та неймовірно великі сині очі.

– І це диво хотіли змусити мене вбити, – із жахом прошепотіла вона.

Вдень прийшли родичі, вітали. Бориса впустили до палати. Він приніс великий букет квітів і просив пробачення. Віра пробачила, хоч у душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, відносячи з собою горе і печаль. Пригадався кабінет УЗД і лікарка, через яку мало не зруйнувалось тендітне щастя. Борис милувався дочкою, що спала в ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік поводився як чужий.

– Як назвемо дочку? – запитав він.

– Надія, – відповіла Віра. – Тільки вона не дозволила мені зробити жахливу помилку.