Наймолодший спадкоємець

— Лесь, може, не поїдеш у цю путь? Серце моє неспокійне… Ну попроси когось замінити тебе, — промовила Оксана, приховуючи тремтіння у голосі.

— Ця робота — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Оксанко. Ми ж знаємо — кожна гривня тепер на вагу золота, — відповів Лесь, міцно обіймаючи дружину та цілуючи у потилицю своїх жвавих донечок-близнючок — Соломійку та Марічку.

Оксана мовчки кивнула. Серце боліло, але розум погоджувався: їхній бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.

Двері за Лесем замкнулися. Оксана зібралася: годувала дітей, вийшла з ними на прогулянку. День минув дивно тихо. Жодних капризів, ні сліз — наче навіть діти відчували щось недобре.

Щовечора о десятій вони дзвонили одне одному, як домовилися. Оксана розповідала, як доньки сумували, як вона шила на замовлення. Лесь сміявся у трубку і обіцяв: «Завтра вже буду вдома, рибко».

Та додому він так і не повернувся.

На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою, яка вилетіла на зустрічну. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути. Лесь загинув на місці.

Тієї ж ночі дзвонив телефон. Оксана, наче уві сні, підняла слухавку — і світ обірвався.

Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Ганни. Попросила придивитися за дітьми. Сама впала біля порога. Лікарі ледве встигли — екстрені пологи, важка операція.

Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батькової сили, а матері — чоловічої опори.

Оксана назвала сина на честь чоловіка — Лесь. Виписавшись з лікарні, вона перерахувала гроші. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як Бог дасть.

Життя перейшло у режим виживання. Сусідка тітка Ганна допомагала, як могла. Родичі були далеко. Оксана знову взялася за шиття — спочатку для знайомих, потім замовниць знаходилося все більше.

Доньки пішли до школи, маленький Лесик — у садочок. Вони були її надією, її опорою. Але…

Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він щораз більше нагадував загиблого чоловіка. І кожен раз, коли вона бачила його, здавалося: не втримала, не зупинила…

Син був тихий, добрий, уважний. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.

Донькам вона купувала сукні, шила лялькам вбрання. Лесикові ж перешивала старі речі.

— Бідний ти мій хлопчисько… При живій матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Ганна, спостерігаючи, як він миє посуд чи збирає сестрині іграшки.

Час летів. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. З матір’ю лишився один Лесик.

Він закінчив училище, влаштувався механіком на кондитерську фабрику у рідному Кам’янці. Оксана почала сліпнути — безсонні ночі, виснажені нерви, роки самотності далися взнаки.

Лесик доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку по алеї парку. Вона все частіше шепотіла:
— Прости мене, сину… Я не заслуговую твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…

Він лише посміхався:
— Усе буде, мамо. Буде й дружина, і діти. Встигнеш ще внуків пестити.

І ось одного дня вона з’явилася. Скромна, сором’язлива Олеся.

— Мамо, Олеся поживе у нас. В неї нікого нема. Сирота вона, — тихо сказав син.

За три місяці відгуляли весілля. Приїхали дочки, онуки, зяті — усі разом. Оксана була щаслива, але все частіше посміхалася крізь біль.

Діагноз був жорстоким — рак. Часу лишалося мало, і вона це знала.

Та доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла побачити свого першого онука.

Пішла вона спокійно, з усмішкою на устах, тримаючи за руку того, кого колись не змогла полюбити.

Молодший син… єдиний… найдорожчий…