«Наприкінці зустрічі офіціантка повідомила, що бенкет оплачений закладом: несподівана щедрість на значну суму»

Коли ми вчилися у школі, наробили багато дурниць. Але, мабуть, це все ж таки один із найкращих періодів у житті кожної людини. Стільки спогадів, нових відкриттів, радощів і розчарувань. Цього року виповнювалося вже 20 років, як ми закінчили школу. Оскільки я була найініціативнішою та підтримувала зв’язок із більшістю однокласників, організацію зустрічі взяла на себе.

Клас у нас був невеликий, тож запросити всіх було не надто складно. Хтось обіцяв прийти, хтось відмовився, бо жив за кордоном, але більшість усе ж погодилася. Єдиний, із ким я не могла зв’язатися, був Андрій. Його ніхто не бачив ще з часу випускного, а доля його залишалася загадкою.

У школі ми з Андрієм добре товаришували — сиділи за однією партою. Він допомагав мені з уроками, адже навчався чудово, але це не рятувало його від насмішок інших. Андрій народився у незаможній сім’ї. Його батько покинув їх, коли той був ще малим. Мама Андрія працювала лише на базарі, а тому грошей у сім’ї хронічно не вистачало. Однокласники ж обожнювали насміхатися зі старого одягу та його потертого ранця. Хіба це мало значення? Для мене — ні, але для тих, хто любив знаходити слабке місце, це було показовим.

Андрій ніколи не ліз у конфлікти й на провокації не реагував. Єдиною людиною, хто його підтримував, була я. Можливо, тому він нікому й не відкривався, а після випускного і зовсім зник із поля зору, припинивши будь-яке спілкування навіть зі мною.

Коли я вже майже змирилася, що побачити Андрія не вийде, доля зробила сюрприз. Одного разу випадково зустріла на ринку його матір — Василину Петрівну. Виглядала вона чудово, тому я спочатку навіть не впізнала її. Ми розговорилися, й вона розповіла, що зараз Андрій живе в іншому місті. Як тільки я згадала про нашу зустріч, вона дала мені номер сина. Того ж вечора я набрала Андрія.

Андрій відразу впізнав мене за голосом, і, здається, був дуже радий мене чути. Ми довго говорили, ділилися спогадами і новинами. Я пояснила причину дзвінка і запросила його на зустріч. На моє здивування, Андрій погодився прийти, ніби всі його образи на кривдників залишилися далеко в минулому.

У призначений день ми зібралися в популярному ресторані в центрі нашого міста. Дехто змінився до невпізнання, а хтось залишився майже таким самим, як і був. Усі ділилися своїми історіями, говорили про сім’ї, дітей та досягнення. Велика частина наших однокласників уже мали стабільне життя, а дехто ще досі шукав себе.

Я почала трішки хвилюватися, що Андрій усе-таки не прийде. І саме тоді, коли вже майже втратила надію, у дверях ресторану з’явився він. Високий і впевнений у собі чоловік у стильному костюмі. Він виглядав настільки елегантно, що всі дівчата не змогли стримати здивування і навіть трохи заздрощів. Андрій поводився гідно, чарівно усміхався та був надзвичайно ввічливим. На питання про життя відповідав коротко, сказавши лише, що йому “на життя вистачає”. Пробув він із нами не надто довго — зазначив, що має ще одну справу, і ввічливо попрощався.

Коли наша зустріч добігала кінця, я попросила офіціантку принести рахунок. Вона підійшла, а потім оголосила нам, що платити нічого не потрібно — усе оплачено за рахунок закладу. Я дуже здивувалася і вирішила дізнатися, у чому річ. Офіціантка пояснила, не приховуючи посмішки:

— Ви ж тут із Андрієм Олеговичем — нашим власником. Це він нам сказав, щоб рахунок із вас не брали.

От це так вчинок! Андрій гідно показав своїм колишнім однокласникам, чого досягнув за ці роки…