Наш син потайки здав нашу квартиру: ми віддали йому все, а залишилися ні з чим

Наш син здав нашу квартиру навіть без нашого відома. Ми віддали йому все, а самі лишилися з нічим.

Ми з чоловіком В’ячеславом одружилися, коли нам обом було по двадцять три. Я вже тоді була вагітна, але, на щастя, ми встигли закінчити педагогічний університет. Наші родини були небагаті — ніяких «золотих гір» у нас не було: ні впливих родичів, ні заощаджень. З перших днів довелося крутитися, щоб зводити кінці з кінцями.

Я майже не брала декрет. Молока не було — чи то через стрес, чи через постійне недожертання, — тому рано перевели сина на суміш. У одинадцять місяців ми віддали його в ясла. Там його навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з В’ячеславом пірнули в роботу: спочатку знімали квартиру, потім жили у гуртожитку, далі накопичили на однушку, а згодом купили двушку в гарному районі.

Кілька років тому придбали дачу під Києвом. В’ячеслав сам збудував там невеличкий дерев’яний будиночок: дві кімнати, банька, грубка. Завезли меблі, розбили город. Здавалося, тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.

Але наш син, Олег, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Оксана, була з заможної родини, разом закінчили юрфак. Батьки дівчини — люди з грошима: у них триповерховий котедж, дорогі авто, бізнес. Їхня донька, звісно, хотіла весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.

Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочках, школах, гуртках — тому що ми були по вуха в роботі. Намагалися це компенсувати подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували старенький, але справний авто. Коли вступив — оплачували навчання. І, звичайно, не могли відмовити й зараз. Віддали всі заощадження на весілля та… поступилися нашою квартирою, перебравшись на дачу.

Батьки Оксани діяли інакше — вони вклалися в доньку: купили норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. З кожним місяцем дзвонив все рідше. Спочатку приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім і зовсім зник.

Одного разу на ринку ми зустріли нашу колишню сусідку, і вона між іншим обмовилася:

— Ви що, не знали, що вашу квартиру здают? Олег з Оксаною живуть у її батьків, кажуть, там комфортніше.

У чоловіка обличчя побіліло. ЛеВін ледве не впав, але я встигла його підхопити.