Наше покоління: дружні, чесні, справжньо щасливі…

Наше покоління було дружнішим, чеснішим, людянішим… і по-справжньому щасливим
З кожним роком я все більше переконуюсь, що світ, у якому я виріс, повернути вже неможливо.

Я старію. Моє покоління відходить, а разом із ним зникає той дух єдності, який колись робив наше життя справжнім, наповненим сенсом і спільними справами.

Сьогодні я вмикаю телевізор і бачу одне і те ж: повені, зруйновані дороги, сміття на вулицях, хаос. І нескінченні звинувачення – в усьому винні влада, чиновники, бізнесмени, але тільки не самі люди.

Я дивлюсь на молодих і розумію – щось пішло не так. Вони скаржаться, вимагають, протестують. А ми свого часу просто брали і робили.

Ми будували країну власними руками
Моє покоління – це післявоєнні роки, це час великих будівництв. Ми не сиділи в кабінетах, не писали скарг, не вимагали компенсацій. Ми піднімали країну з руїн, створювали її такою, якою могли, бо вірили – ми робимо це не для когось, а для себе, для своїх дітей.

Ми будували дороги, тунелі, мости. Ми зводили підприємства, працювали на полях, створювали систему водосховищ, яка годувала сільське господарство. І не просто будували – ми підтримували все це в порядку.

Я виріс у селі, біля річки. Ми знали, що якщо не слідкувати за руслом, навесні вода може вийти з берегів і затопити хати.

Але ніхто не чекав, поки приїдуть «фахівці».

Навесні та восени збиралися всім селом. Очищували річище, прибирали завали, вирубували старі дерева, які могли перекрити потік води.

Ніхто не вимагав грошей. Ніхто не чекав наказів «згори».

А після роботи – розкладали на траві ковдри, діставали з сумок частування, частували одне одного. Ввечері хтось приносив гармонь, і все село співало.

Ми були однією родиною.

Сьогодні люди стали іншими
Зараз ніхто не хоче брати відповідальність за своє життя.

Бачу молодих хлопців, здорових, які жаліються в соцмережах, що у них під вікном зруйнувався міст чи прорвало трубу, що вони пишуть звернення до адміністрації, а у відповідь – тиша.

І мені хочеться запитати:

«А що ти сам зробив?»

Чому ти не зібрав сусідів, не вийшов, не почистив, не зміцнив, не відремонтував? Чому ти чекаєш, що хтось прийде і вирішить твої проблеми?

Я не виправдовую владу. У них достатньо гріхів – вони забули, що їхнє завдання не лише сидіти в кабінетах і обіцяти.

Але і люди змінилися.

Сьогодні кожен за себе.

Хтось заробляє на всьому, що можна, продає землю, яка годувала покоління, викачує воду з водосховищ заради своєї вигоди.

А коли приходить біда, розводить руками: «А що ми могли зробити?»

Я пишаюся своїм поколінням
Я знаю, що нас називають «старими». Що сміються над нашими звичками, над нашою загартованістю.

Але знаєте що?

Я пишаюся тим, як ми жили.

Пишаюся тим, що ми знали, що таке праця.

Що ми не ховалися за чужими спинами, а вирішували проблеми самі.

Ми не чекали допомоги від держави – ми будували своє життя власними руками.

Ми були дружніми. Справжніми.

Чесними.

Людяними.

Ми жили, а не просто існували.

І ми були щасливі.