Нашій прихованій історії вже 15 років.

Вже 15 років, як наша таємна історія існує. Я розкажу її, бо чоловік вже знає, а значить – можна.

Перед пологами я перебувала на підтримці 26 днів – це був справжній відпочинок перед безсонними ночами. Зі мною в палаті лежала Оксана, їй було 21 рік, гарненька, із середньозабезпеченої родини, живе з батьками, дитина була незапланована, батько не радий і заміж не зве – типова ситуація, і вона не вважала її катастрофою, якось і не говорили ми про це. Сказала лише раз, що мама хоче собі онучку, а татові байдуже кого на велосипеді вчити їздити. Ми багато спілкувалися, здружилися, разом ласували смаколиками.

Одного ранку на огляді лікар запитав у неї:
– Ви не передумали?
– Ні, – відповіла вона твердо.
– Медсестра принесе вам документи. За законом у вас буде 6 місяців, щоб передумати.
Я про щось замислилася, але боялася запитати. Перед обідом медсестра принесла документи, і Оксана їх заповнила. Від думок у мене вже йшла обертом голова, і я не могла більше мовчати:
– Що це?
– Відмова.
– Чому!? Ви ж виростете, батьки допоможуть, ти молода, сильна. Ти що!?
– Народжу ще! А зараз не час, не потрібен він мені!

І знаєте, відповідь була холодною… ні горя, ні жалості до дитини, сліз теж не було. Вона навіть не відвернула від мене погляд, а я все дивилася й чекала, коли ж вона заплаче – тоді я зможу її переконати! Але вона не плакала.
Більше ми з нею не гуляли, майже не розмовляли.
А я почала мріяти, як би мені забрати цю дитинку до себе. Після першої ночі роздумів, не знаючи, куди йде ця її заява, я вранці пішла до свого лікаря. Розказала, як є, і ми вирушили до завідувача пологовим відділенням. І там розповіла. Пішли до головного лікаря. І лише тоді я озвучила все:

– Можна зробити так, щоб це я його народила, а вона… і не народжувала. Я не знаю, як, але так, щоб зовсім мій? Щоб чоловікові та родичам усе це не пояснювати, просто – я народила двох, і все! – а в мене була сильна багатоводдя, і ця ідея здавалася мені дуже навіть відмінною.
Лікарі відкрили роти. Головний лікар закотив очі.
– Що ви, люба! Це ж порушення закону! Мені через вас на суд іти?…

– Ну яка вам різниця?! Придумайте щось! Будь ласка! Навіть якщо ми народимо в різні дати, запишіть потім з моїми пологами! Або ви його комусь продасте? – це вже зовсім було зайве сказано, і ображені медики мене виставили за двері.
Тієї ночі Оксана народила. Я засмутилася, але в душі сподівалася, що Господь приготував цій дитинці гарну долю. Сильно думати про це я собі не дозволяла, аби не доводити себе до сліз і заспокійливо гладила свій величезний живіт.
Наступного вечора у мене почалися перейми. Народжувала я важко. О 6:55 стала мамою Насті-лапочки.
Одразу після пологів до мене, ще розслабленої після народження, підійшов головний лікар:
– Ви не передумали?
Я не відразу зрозуміла, про що він говорить. А коли зрозуміла, то закивала головою:
– Ні! Ні! Ні! Не передумала!
Отак я народила близнят – Данила і Настю. Даня сосав, як насос, а Настуня була надзвичайно лінива, але вагу набирала)

У головного лікаря я запитала, чим допомогти відділенню. Він зробив заметки і сказав:
– Чим більше, тим краще, цього завжди не вистачає.
Чоловікові по телефону про близнят я не сказала. Попросила приїхати до нас. Коли він побачив, не те щоб здивувався… – він присів на стілець і попросив води, випив і запитав:
– Так а УЗД.. Гм, то тепер УЗД… це…, ти вже назвала?
– А ти як хочеш?
– Ну ми ж думали Настею, а тут…, – він підвівся різко і усміхнувся, наче щось згадавши, – Давай, як діда мого – Данилом?
Звісно, давай. Я плакала, а він думав – від радості. Так, я і від радості, і від розуміння, що роблю, що брешу йому, що всім обманю через 2 дні, страшно було.

Я не маю уявлення, як вони там все це оформили, але нам все видано було правильно з самого початку – від бирок до виписки з пологового будинку.
21 квітня моїм дітям виповнилося по 15 років. Ми поїхали на рибалку святкувати. Данилу подарували спінінг із котушкою, Насті – гірський велосипед. Там я вирішила, що розповім чоловіку, лише твереза не зможу – боюся реакції, а випивши не так страшно. На зворотньому шляху в магазині взяла 2 пляшки вина міцнішого. На здивування чоловіка відповіла “Ну свято ж”. Діти лягли пізно, а я накрила на кухні продовження бенкету. Коли залишилося на дні другої пляшки, розповіла. Ігор слухав, потім сказав:

– Не вірю.
– От тобі хрест! – кривий п’яний хрест, жах!
Наступного вечора він перепитав:
– Це правда?
– Так, – тепер я не така смілива була, голова висіла нижче плечей.
Ми довго розмовляли, я плакала. Як камінь з душі впав, чоловік мене зрозумів.

– Ну ти… даєш! Данило, Настя, йдіть сюди! – діти підійшли, а я завмерла. – Мати ваша сильна і мудра жінка! Будьте з нею обережні, – і добродушно усміхнувся.