Насолоджуватися життям для себе

Мати на самоті

— Як же так, мені всього 49… — Олена Павлівна розгублено дивилася на лікаря. — Невже нічого не можна зробити? — з надією запитала вона.

— При відповідному лікуванні, пройшовши певні процедури, можна відсунути термін на рік чи півтора, — відповів Арсеній Юрійович, постукуючи олівцем по столу, де робив замітки в картці Олени. За свою довгу практику він звик до шоку, сліз, істерик, а також до звинувачень. Реакція пацієнтів на діагноз «швидка смерть» була різною.

— Я подумаю, — тільки й сказала жінка і вийшла.

До недавнього часу Олена не мала серйозних проблем зі здоров’ям. Навіть застудою рідко хворіла. Кілька місяців тому, відчувши, що щось в організмі йде не так, Олена звернулася до лікарні. Лікарі визнали пухлину неоперабельною. Шість-вісім місяців, — передрікав Арсеній Юрійович. Олена не зламалася і не звинувачувала нікого, що хворобу вчасно не помітили. Вона уявила, як це мало — шість місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.

— Який сьогодні чудовий день, — голос відволік Олену від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона сіла на лавочку і, задумавшись, не помітила, як поруч сів старий. Він сидів, опираючись руками на ціпок, намагаючись тримати спину рівно і примружившись дивився на сонце.

— Вибачте, якщо перериваю, — вибачився старий, помітивши, що Олена здригнулася від несподіванки.

— Пусте, — Олена намагалася усміхнутися. — Погода справді чудова.

— У моєму віці радієш навіть дощовим дням. Але за такі сонячні особливо вдячний. Може це старечий каприз, але хочеться, знаєте, щоб останній день був теплим і яскравим.

— Ви так спокійно говорите про смерть, — здивувалася Олена.

— Мені 94, — розсміявся старий. — І до того ж, від смерті ніхто не захищений. І хто знає, в якому віці вона прийде до тебе? До смерті потрібно бути готовим завжди. Жаль, що я зрозумів це запізно. Інакше не відкладав би багато справ на потім. Адже, знаєте, потім може і не статися.

— Що б ви зробили, якби знали, що завтра помрете? Хоча, вибачте мене старого, лізу зі своїми думками. Нема з ким поговорити. Мої сусіди по палаті — жахливі зануди, цілий день тільки скаржаться і зітхання. А чи варто витрачати на це час? За головним корпусом є хоспіс. Там ми і живемо. І зрозуміло, що раз ми туди потрапили, вихід буде тільки один. Цю лавку та парк я б віддав перевагу круїзному лайнеру.

— Остання подорож, — старий знову розсміявся. — Ви запитаєте, чому я ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартира давно переписана на онука, і навіть пенсію вони тепер отримують за мене. Але я не ображаюсь. Молоді. Напевно, їм більше потрібно. Вибачте ще раз, щось я дуже розбалакувався, — захвилювався старий.

— Ні, ні, нічого. — Олена уважно слухала. Між бровами у неї залягла глибока зморшка.

Олена прожила усе життя не так, як хотіла. І тепер це раптом усвідомила. Роботу свою вона не любила, але добре платили. Спочатку потрібно було виплачувати іпотеку, потім допомагати дочці з зятем. Через це й трималася. Чоловіка Олена теж давно не любила. Ще десять років тому дізналася про його зраду з різними жінками і регулярно.

— Я подаватиму на розлучення, — здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. — І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна, я їду. А ти залишайся — тут усе рідне, звичне, — усміхнулася Олена, обводячи поглядом кімнату.

— Куди? — перше, що запитав чоловік, переварюючи новину.

— Подорожувати, — просто відповіла Олена. — А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай кілька днів, я поки поживу у Люби на дачі, — продовжила вона, дістаючи валізу.

— Нічого не розумію, — сказав чоловік, дійсно не розуміючи.

— Треба було це зробити раніше. Ми ще обоє встигнемо побути щасливими, — відповіла Олена, стоячи вже в дверях.

На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Витратила всі заощадження і сіла вибирати путівки.

— Мамо, ти сьогодні Кирилька забереш? Ми щось втомилися, хочемо ввечері піти в ресторан, — подзвонила дочка того ж дня.

— Ні, — коротко відповіла Олена.

— Еммм, чому? — дочка не звикла чути такі відповіді від матері.

— У мене свої справи.

— Ти ж не можеш їх відкласти? Розумієш, збиратиметься компанія. Ми не можемо не піти, — сумним голосом почала дочка.

— Найміть няню.

— Мамо, ну це ж дорого, — обурилася дочка.

— На ресторан гроші є, знайдете і на няню, — Олена була незворушна.

Пробурчавши щось, дочка кинула слухавку. Олена важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.

На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла суха і тепла. Вечірнє повітря наповнювалося запахами квітів і яблук. Олена довго сиділа у підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала. Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо так чинить зі своїми рідними, потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І казала собі, що все життя вона жила для когось, залишилося небагато, хіба не може вона, нарешті, пожити для себе? В підсумку Олена вирішила, що все робить правильно, і усміхнулася сама собі.

Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від здивування і для галочки. Олена розуміла, що і для нього стосунки давно вичерпали себе, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом кількох місяців. Олена була задоволена. Ще через два дні вона сиділа в ресторані на березі моря. Бажаючих насолодитися бархатним сезоном було багато. Олена спостерігала за прогулюючимися і так само сидячими в кафе сім’ями, парами і ради розваги вигадувала історії їхнього життя.

— Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? — до столика підійшов чоловік.

— Прошу, сідайте, — Олена не заперечувала.

— У такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. Очевидно, саме так вирішили всі навкруги. Вільних столиків зовсім немає, — розсміявся, виправдовуючись, чоловік.

— І вони праві. Марина, — представилася жінка співрозмовнику. Раніше вона б посоромилася. А тепер вирішила, що вечір дійсно прекрасний, чому б не розбавити самотність спілкуванням.

— Георгій, — відповів співрозмовник. — Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшість прекрасних вечорів я пропустив. Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря, — додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч з Мариною зробила вечір ще прекраснішим.

— Цікаво. Про що ви пишете? — запитала Олена.

— Історії про людей для людей, — розвів руками письменник.

— Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю пару, — вказала Олена на молодих людей, які шепотілися про щось за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися один одному в очі. — Знаєте, про що вони шепочуться? — і Олена розповіла історію, яку кілька хвилин тому придумала про пару. Хлопець став у цій історії початківцем художником без гроша в кишені, а дівчина — дочкою олігарха, який, звичайно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Залишивши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з жаром переконує його, що все вдасться. А він клянеться, що ради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто малював справжнє обличчя диявола.

— Ви знайомі? — поцікавився Георгій, поглядаючи на пару.

— Ні, — усміхнулася Олена. І з веселої невимушеністю запитала. — Це все я щойно вигадала, як вважаєте, з мене б вийшов письменник?

— Сюжет в цілому банальний, але актуальний у всі часи. От якби герой дійсно намалював диявола, спустившись у безодню, став знаменитим, а потім би зійшов з розуму — було б інтригуючи, — Георгій увімкнувся у гру. — А що ви думаєте про ту компанію? — вказав він поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво бесідували, четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.

— Ну ось тут усе ясно… — хитро примружившись, Олена почала придумувати нову історію.

— Ритуся, ну як? Подобається? — Георгій хвилювався, переводячи погляд з Олени на невеликий будинок, обвитий лозами дикого винограду. — Сад трохи запущений, але в цілому непогано. Як ти думаєш?

— Тут мило, — погодилася Олена, але Георгій уловив у її голосі сум.

— Що не так? — він обійняв Олену за плечі.

— Усе так, усе так. Вибач, я просто втомилася, — Олена намагалася усміхнутися.

Пройшло майже два місяці від того вечора. Георгій закохався в Олену, як хлопчик, по вуха і з першого погляду, як він сам говорив. Олена відчувала відповідне почуття, і це також її лякало. Але в першу чергу її лякала хвороба, час, що стікає крізь пальці, і те, що Георгієві вона нічого не розповіла. Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.

— Мені писати можна будь-де, а ти залишишся моєю музою, — він вже уявляв, як щасливо вони будуть жити в затишному будинку з видом на море.

— Прекрасна ідея. Навчилася б доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги, — ніжно поцілувала його в щоку Олена, відганяючи страхітливі думки. «Нехай буде, як буде. Нічого не розповідатиму», — вирішила вона.

Вони переїхали в будинок і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, вечорами прогулювались уздовж узбережжя. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Олена вирішила знайти собі заняття. І пішла волонтером у благодійний фонд. Їй подобалося допомагати людям. Так пройшов ще місяць, потім другий. Олена чекала, що от-от їй стане гірше, з’явиться слабкість чи біль, але навпаки, вона почувалася прекрасно. Олена регулярно дзвонила дочці. Та спочатку скептично, з нерозумінням і навіть обуренням ставилася до маминої ідеї, але згодом пом’якшилася. І навіть обіцяла відправити внука до бабусі на літо.

Чоловік виплатив належні Олені гроші і повідомив між ділом, що вирішив одружитися вдруге. Олена відповіла, що дуже рада за нього. І це було правдою.

— Олена Василівна? Це Арсеній Юрійович, — раптовий дзвінок розбудив Олену.

— Слухаю, — хвилювано відповіла Олена.

— Олена Василівна, мені дуже шкода, сталася жахлива помилка! — Арсеній Юрійович хвилювався не менше, ніж вона. — У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.

— Що ж тоді зі мною було? Адже я дійсно почувала себе погано, — розгублено спитала Олена.

— Нічого. Так буває, просто втома, нерви і таке інше. Мені дуже прикро, — знітився лікар.

— А мені зовсім ні, — Олена подивилася на ще сплячого Георгія. — Спасибі вам, — Олена скинула дзвінок і пішла на кухню, готувати сніданок. Вона була щаслива.