Навпроти наших вікон жили два брати.

У будинку навпроти нашого жили брати Микола і Котик. Я з ними особливо не товаришував, але в дворових іграх часто брав участь у боях на дерев’яних шаблях. Кінці шабель ми покривали дьогтем, щоб одразу було видно, хто першим зачепив противника. Коли перемагав я, Микола і Котик поверталися додому, вимазані дьогтем, і тільки-но заходили в квартиру, як лунав голос їхньої матері:

— Знову билися з тим хлопцем з першого під’їзду!

«З першого під’їзду» — це був я.

…Взимку сорок першого року я рідко зустрічав Миколу і Котика. Світло в місті згасло. Трамваї замерзли в снігу. Настали найжорстокіші дні облоги.

Одного разу я побачив їх у вікні. Вони йшли через двір до воріт і тягли за собою санчата. Звичайні санчата. Порожні.

«Куди це вони зібралися, не кататися ж?» — подумав я.

Через декілька днів я знову побачив їх з порожніми санчатами, і ще через кілька днів…

Якось вони трапились мені на шляху, коли виходили з воріт.

— Куди? — запитав я.

— Справа, — неохоче відповіли брати.

Я провів їх поглядом. Вони йшли вздовж тротуару до мосту, обидва маленькі, у кумедних шапках, у кольорових рукавичках. Напевно, їх ще до війни мама зв’язала — білі ялиночки і хрестики. Хлопці трималися за мотузку, і здалеку рукавички здавалися барвистими і дивовижними. Через хвилину я про братів забув — своїх турбот вистачало.

Проте невдовзі випадково дізнався, куди вони їздять.

Їхня мати працювала на Подолі, за п’ять кілометрів від дому, і щодня повільно проходила увесь цей шлях. Після роботи вона приходила додому зовсім втомленою і сідала на диван, витягнувши ноги, щоб відпочити. Микола і Котик роззували її та приносили тазик з гарячою водою. А потім вони вирішили катати маму на санчатах з роботи.

Перший раз мати побачила їх на Центральній вулиці, вони стояли поруч, замерзлі, брови в інеї, переступали з ноги на ногу, вдивляючись у далечінь. Вона розсердилася: «Куди ви?! Навіщо?!» Але Микола — він був старшим — подивився на матір і суворо сказав:

— Сідай.

Мати зніяковіла, заплакала, обійняла синів, але вони вирвались з її обіймів, і молодший — Котик — повторив, як брат:

— Сідай, мамо.

Мама сіла, але коли доїхали до дому, відчула, що втомилася ще більше, ніж якби йшла пішки. Увесь шлях вона хвилювалася, намагалася встати, турбувалась, чи не важко її хлопцям.

Наступного дня вони знову чекали на неї на проспекті. І тоді мама накричала на них, сказала, що вони дурні, але Микола взяв її за плечі і посадив на санчата. А коли приїхали додому, мама здивувалася, що вперше після важкого робочого дня ноги не болять, і знову на очах з’явилися сльози, але вона нікому їх не показала.

Мати говорила синам, що у неї є понаднормова робота, що прийде пізно і немає потреби її зустрічати. Але сини все одно чекали її в звичному місці, і мама бентежилася, бо обманювала їх, — у неї не було понаднормової роботи.

Вона шкодувала їх і вирішила ходити через інший міст — міст Стрітельників. Два рази Микола і Котик повернулися додому одні. На третій раз мати побачила біля мосту лише Миколу. Вона злякалася і здалеку закричала:

— А де Котик?

— Він чекає з іншими санками у нашому місці.

Вони возили маму всю зиму. Коли траплявся обстріл, тікали в укриття, а санчата залишалися у дворі. Як тільки обстріл закінчувався, мати їхала далі. Брати під’їжджали додому, і сусіди дивилися на них з повагою, а двірничка навіть стала звати старшого Миколою.

Вони пережили всю облогу і голод, і мені завжди здавалося, що інакше і не могло бути, бо вони троє дуже любили одне одного.