Не лякайся, я ненадовго. Житиму тиждень, поки знайду дах над головою. Сподіваюся, не вигонишь.

— Не бойся, надовго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з житлом не вирішусь. Не виженеш, сподіваюся, — промовила сестра.

Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Даринка любила поспати зранку.

— Дарино, вставай. Університет запізнишся.

Онука щось пробурмотіла і натягнула на голову ковдру.

— Знову за комп’ютером досиджувала? Лягала б вчасно — і вставала б легко. Не відчеплюсь від тебе, доки не підведу. Вставай. — Ганна здерла з доньки покривало.

— Ой, ба-а… — вперто потягнула Даринка, але все ж підвелася, позіхнула і простяглася, піднявши руки догори, поколихуючись на тонких ногах.

— Швидше, чай охолоне, — поспішила її Ганна і вийшла із кімнати.

— Ой, як же мене все задовбало, — буркнула собі під ніс Даринка, тупцюючи за нею.

— Я все чую. Хто це тебе «задовбав»? Невже я? — Ганна різко зупинилася, і Даринка вчепилася в неї. — Ще раз почую — ображусь. Не подобається — їдь до матері.

— Вибач, ба. — Даринка чмокнула бабусю в щоку й метнулася до ванни.

«Лисиця, — похитала головою Ганна. — Звичайний ранок звичайного дня. Так і життя непомітно мине, — раптом подумала вона. — Зараз проводжу Дарину до університету й сяду працювати. Добре, що можна вдома. На одну пенсію не вижили б».

Ганна сіла за стіл і взяла з тарілки кусочок вчорашнього сирника.

— Ба, я ж казала, що не їм зранку, тим паче сирник, — почувся позаду Даринкої впертий голос. — Чай вип’ю, а сирник не буду. — Онука сіла навпроти, кинувши бабусі виклик очима.

— Тоді візьмеш із собою. Дівчина — шкіра та кістки. Їж, кажу. До вечора не їстимеш.

Даринка вдихнула й відкусила шматок із таким виглядом, ніби вгризалася в отруту.

Так було щодня. Засунути зайвий шматочок у внучку вдавалося лише погрозами й умовляннями. Ох уж ця мода на худіння.

— Ось і молодець. — Ганна взяла свою чашку й порожню тарілку, щоб Даринка, не дай боже, не переклала свій недоїдений кусок, і склала у мийку.

Онука допоїла, залпом випила чай і вислизнула з-за столу.

Не встигла Ганна помити посуд, як із передпокою почулося шарудіння. Вона поспішила туди.

— Так і знала, що вийдеш. Годі мене контролювати — я не маленька. Одяглася нормально, бачиш? — Даринка застібнула куртку й обмотала шию шарфом. Вперед бабусі заявила:

— Шапку не вдягну.

— Не забарися, а то я хвилюватимуся. А в мої роки хвилювання — шкода, — промовила Ганна вже в спину тікаючій онуці.

Зітхнувши, вона замкнула двері й пішла до Даринчиної кімнати. Ну от, знову не застелила ліжко. Боротися з цим було марно, як і змушувати її вдягнути шапку. Навіть якщо й вдягала — за дверима миттєво знімала й запихала до сумки. «Та хто ж, як не бабуся, її і розпестить», — думала Ганна, розправляючи покривало.

Потім вона сіла за комп’ютер. Коли в двері подзвонили, глянула на годинник — дванадцять. Зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок повторився — довший, настирливіший.

Ганна відчинила двері й побачила перед собою доглянуту жінку невизначеного віку, вбрану дорого й модно, з яскраво-червоною помадою на губах, розтягнутих усмішкою. Вона завмерла. Жінка теж мовчала. Ганна швидше здогадалася, ніж впізнала її.

— Олеся?! — видихнула вона.

Жінка посміхнулася ще ширше, о— А я чекала, чи впізнаєш мене, — промовила сестра, і Ганна вперше за багато років відчула, як старе гнітюче почуття провини відпустило її, наче той важкий камінь, що вдавався надією.