НЕ МОЖУ ЗІРВАТИ ЦЕЙ ПРЕДМЕТ!

“Зайди, Андрію!” – почув я по внутрішньому зв’язку від начальника. Зрозумів – знову дістане мені. І було за що.

“Сідай, Андрію. Знову проґавив проект! Виговор і квартальної премії позбавляюсь. Попереджав же! Що з тобою? Батькові обіцяв допомогти, а ти мене ганьбиш, от тобі й боже, Андрію Васильовичу!” – начальник цеху Богдан Миколайович махнув рукою: “Йди з очей, ти ж дорослий чоловік! Подумай – родини нуль, захоплень нуль. Як далі житимеш?”

Додому їхав електричкою. Народу – як сардин, причепився біля тамбуру. Колеги вже чекають на кухні домашні пахвилі. А в мене – пусто. Лише бажання випити пива й завалитись. Раніше гуляв з парубками, дівчата валом валили. Тепер усі одружені: казочки про дітей та борщі.

Виліз на зупинці ледве – бабуся з торбами дорогу затулила. Підземкою йдуть – штовхаються, мов на перегонах. Куди поспішають? У 25 і я спішив. Дівчата вішались: квартира, заводська зарплата, авто – і не нове, але своє! Мати казала: “Оженись, сину! Час летить, а ти його на фарбованих витрачаєш! Ось сусідова Оленка – скромна, до шклу, мамі помагає, на медсестру вчиться. До тебе додається!” А я: “Мені така не потрібна. Не в моєму смаку!”

А тепер уява малює, як Оленка пече млинці з вишнями, діти клопочуться: “Мамо, а тато скоро?” А мене не чекає ніхто. Спочатку це тішило. Коли ж настав час, коли гулянки остогидли, а я все вертаюсь по накатаному?

Піднявся поверх, ключ у замок – не йде! Повертаю, штовхаю і… двері відчинились упоріж. Матуся в вишиваному халаті: “Сину, чого без дзвінка? Схуд же! Справжній понурий дурник! Ми вже й вечеряти зібрались. Андрійку, роздягайся, помий руки!” Вийшов й тато Василь Миколайович: “А я думав, наречену привів! Чи вже бачу онуків? У мене розум пізно світив – після сорока оженився. Навчайся на батькових помилках – усе свого часу!”

“Зрозумів, тату…” – пересохло в горлі. – “Зараз забігла справа!” І пулі вниз вулицею! Відбіг, зупинився дихати, обережно озирнувся… Та як? В електричці не помітив, що йде у зворотній бік? Замислився – ноги самі донесли до рідного двору, де жив до самостійності. Автоматично піднявся… та річ не в тому. Обертаюсь – батьків’ятної п’ятиповерхівки нема. Тільки сквер. Знесли її три роки тому. А батьки п’ять як на небесах. Продав тоді квартиру: один кредит закрив, інший – на авто пішов, пам’ятники поставив…

Що було? Звідки виникли батьки – живі й квітучі? Привид? Зай
Славка зустрічали радісними криками не лише батьки, а й дідові з бабою на новій світлині в світлій кімнаті їхнього спільного щастя.