Не надо! – скрикнула дівчина, але сніг влетів їй у лице. Вона нахилилась, щоб зліпити більший сніжок, і завмерла.

– Не треба! – вигукнула Олеся і одразу отримала снігом в обличчя. Вона нахилилася, щоб зліпити сніжок побільше, і завмерла. На безіменному пальці правої руки не було обручки. Заручальної, тієї самої, з діамантом. Серце в неї ухнуло і впало в чоботи з хутряним оздобленням.

– Артем! – закричала вона.

– Що, що сталося?! – Артем кинув сніжку, вибіг з-за пам’ятника Шевченкові і підбіг до Олесі.

– Персня немає!

– Якого персня?! Олеся, як ти мене налякала! Я думав, з тобою щось трапилося.

– Звісно ж трапилося. Я перстень загубила! Ось, поглянь.

Вона показала руку, почервонілу від холоду. Персня дійсно не було.

– Як ти могла його загубити? Він же ледве наліз!

– Не знаю! Краще скажи, що тепер робити?

Він потер перенісся.

– Як що? Весни чекати, ну, або взяти дитячу лопатку і сито…

– Дуже смішно! Я шукатиму… Він повинен бути десь тут.

– Жартуєш?

Вони подивилися навколо.

Пам’ятник Шевченку потопав у снігу. Бульвар був безлюдний. Настав вечір. Ліхтарі кидали косі відблиски на замети, змушуючи сніг виблискувати, як шампанське у кришталевому келиху.

– Щоб його знайти, потрібно диво. Ну, або снігоочисна машина, – посміхнувся Артем.

Але Олеся його не чула. Присівши на корточки, вона рилася в снігу, підсвічуючи собі телефоном.

Артем опустився на коліна і став перетирати пальцями крижані грудки.

Через десять хвилин зовсім стемніло.

– Лесь, це дурна справа, – сказав Артем. – Ну справді. Ми не знайдемо його тут… Перстень… давай, я подарую тобі інший, ще кращий буде. Не сумуй так.

– Ти не розумієш! — Олеся всхлипнула. – це ж такий поганий знак – загубити перстень.

– Дурненька… – Артем посміхнувся і взяв Олесину руку, підніс до губ. Зігрів подихом. – Дивись, зовсім змерзла. Головне, що ми є одне в одного.

Він підвівся, підняв Олесю і пригорнув до себе. Вона уткнулася носом в плече, і він відчув, як вона тремтить.

– Дурненька, ми завжди, завжди будемо разом. Навіть не думай колись від мене позбутися. Не відпущу.

Він ще міцніше її пригорнув. Потім трохи відступив, підняв пальцями її підборіддя.

– Подивися на мене.

На довгих віях, що обрамлювали сірі озера її очей, блищали крапельки сліз, а на щоках залишилися сліди від туші.

Артем дістав з кишені хустинку, витер чорні розводи і поцілував Олесю в ніс.

– Ти все зрозуміла?

Олеся зітхнула.

– А все ж шкода. Що все коту під хвіст…

– Ну, не коту, а Шевченкові. Шевченкові не шкода, він геній. Усе, ось стій тут, я піду, підгоню машину. Поїдемо в одне місце, там такий глінтвейн роблять, втрата персня здасться не такою вже й трагедією…

Артем повернувся і пішов до стоянки.

Олеся подивилася на його віддалену спину і ще раз зітхнула. Раптом на ніс їй упала сніжинка.

Вона підняла обличчя.

Пішов сніг. Великими пухнастими пластівцями він падав з неба, неначе хтось там високо нагорі розпоров величезну подушку. Олеся раптом почула тишу, яка буває лише взимку і тільки ввечері на засніжених бульварах і парках, і незрозуміло чому їй стало легко і тепло на душі, наче її загорнули в теплий плед.

Вона подумала про Артема, про те, що зараз вони поїдуть у кафе, будуть пити глінтвейн, сміятися й триматися за руки. А потім, увечері дивитись разом кіно, накрившись на дивані ковдрою…

Втрата персня вже не здавалася їй вселенською трагедією.

– Дівчино! – раптом покликав її хтось.

Олеся обернулася на голос. Перед нею стояв високий старий у сірому болоньевому пальто до п’ят. Сива борода звисала клоччям, а з-під безглуздої смугастої шапки з помпоном стирчали такі ж сиві волоси.

«Напевно, безхатько», – майнуло в неї в голові. «Але звідки він узявся?»

Вона озирнулася – навколо ні душі.

– Це випадково не ваше? – старий простягнув до неї руку і розтиснув кулак.

На долоні лежав перстень.

– Моє, моє! – вигукнула Олеся. – А як ви його…

Олеся схопила перстень і з трудом натягнула його на палець.

– Як я можу вас віддячи…— не договоривши, Олеся підняла очі, але перед нею нікого вже не було.

Розгублена, вона поглянула навкруги. Старий наче під землю провалився.

– Олеся!

Артем висунувся з вікна машини і махав їй рукою.

– Ти не бачив тут старого? Такого високого, в шапці з помпоном? – випалила швидко Олеся, коли відчинила передні двері.

– Якого ще старого? Тут же нікого немає…

– Ти не уявляєш, що я тобі зараз розкажу… – сказала Олеся, сідаючи в машину.

… Після її розповіді вони їхали мовчки. Трималися за руки і посміхалися тихим, невловимим щастям.

– Артем, ти віриш в янголів? – раптом запитала Олеся. – Ну, в тих, що приходять до нас з неба, щоб допомогти…

– Звісно. – серйозно відповів Артем. – На одній навіть зібрався одружитися…