Не щастило в коханні: успіх супроводжував у всьому, окрім чоловіків.

Вікторії Олександрівні все життя не щастило з чоловіками. На роботі їй везло, у колективі, з друзями… Але з чоловіками ні. Завжди потраплялися любителі випити, як на зло. Батько-фронтовик пив усе життя, і це привило їй відразу до такого способу життя. Але, мабуть, чого сильно боїшся, те й притягуєш ненароком.

Заміж вона вийшла пізно, у 39 років. Закохалася в його гарні очі, кучеряву шевелюру й відкритий, веселий характер. Павло був вдівець, старший за неї, виховав двох дочок. Більше дітей він не хотів. Та й Вікторія вже не ризикнула на старості, тим більше, що незабаром з’ясувалося, що її Павло також любитель випити. Вісім років вона терпіла, а потім в один прекрасний день вирішила — досить! І повернулася додому, щоб доглядати прикутого до ліжка старого батька.

Так минуло десять років. Крім роботи, дому та хворого батька вона нічого більше не бачила. А коли поховала його, через сорок днів вирішила відпочити — купила путівку в санаторій.

Яке ж це було щастя — просто відпочивати, нічого не робити, нікуди не поспішати. Хоча Вікторії Олександрівні й було вже 57, виглядала вона чудово — належала до того типу жінок, коли краса зріє повільно й поступово, як осінній вишуканий плід.

Не дивно, що чоловіки, які приїхали до санаторію не лише відпочити, а й зав’язати романи, одразу звернули увагу на симпатичну струнку жінку, якій на вигляд було не більше 45 років, і почали за нею доглядати. На Вікторію обрушилася така кількість уваги, якої вона навіть у молодості не бачила. Вона навіть розгубилася, не знаючи, як реагувати.

— Та не сприймайте ви це так серйозно, — намагалася її заспокоїти 42-річна Марина, сусідка по кімнаті. — Сюди всі їдуть відпочити, розвіятися… А раптом ви тут свою долю зустрінете — всяке буває.

— Ой, ні, Маринко, мені вже пізно когось зустрічати, романи заводити, смішно якось виглядає. Та й не вірю я чоловікам, у молодості не щастило, чому раптом зараз пощастить?

— Та хоча б тому, що ви це заслужили. От повірте в себе, скажіть прямо зараз — я це заслужила! А ваше мудре серце допоможе обрати достойного.

Вікторія Олександрівна лише всміхнулася у відповідь і похитала головою. Одного вечора вона пішла до спортзалу пограти в настільний теніс. Бажаючих було багато, ось вони й придумали грати один з одним по черзі.

Але найбільше їй сподобалося грати з кремезним спокійним чоловіком, приблизно її років. Вона навіть не знала, як його звуть, бо він був небагатослівний і похмурий. Але грав чудово, а в тандемі з Вікторією у них виходило захоплююче видовище — через три дні подивитися на їх турнір зібрався, мабуть, увесь готель.

– Я дізналася, його звуть Володимир, — повідомила Вікторії всюдисуща Марина. — Мій знайомий сидить з ним за одним столом. Каже, дуже порядний чоловік, не п’є, любить спорт. Три роки тому він овдовів.

— Я рада, що він добрий, — стримано відповіла Вікторія. — Видно, сильно дружину любив, якщо до сих пір переживає, це видно.

— У мене план, — заявила Марина. — Сьогодні, під час вашого турніру, я вас запрошую на танці, голосно, щоби він почув. Раптом, і він прийде. Треба якось вас познайомити ближче.

— Ну ти й сваха, — розсміялася Вікторія. — Може, не варто? Ми вже не в тому віці, щоб змінювати звички…

— Ну включіть свій авантюризм, хоч трохи. Невже вам не хочеться знову підкорити чоловіка, відчути своє жіноче чарівність? Ну я ж бачу, що він вам подобається, і ви йому теж. Це видно зі сторони.

Вікторія замовкла й задумалась. А чому би й ні? Чому вона завжди всього боїться — чийогось осуду, якихось невдач. І таким чином багато чого в житті упущено.

— Добре, — рішуче тряхнула вона головою. — Давай спробуємо!

Маринин план вдався практично ідеально. Коли вони прийшли на танці, через годину після тенісу, нарядно одягнені, Володимир уже був там. Було видно, що він їх чекав, нетерпляче поглядаючи на двері входу.

— Він нас чекає, — прошепотіла Марина на вухо Вікторії, — з обличчя змінився. Ми почекаємо трохи, якщо він перший не запросить вас, то доведеться вам відкинути свою принциповість, — пожартувала Марина.

— Ну що ти, Марино, — спробувала відвернутися Вікторія, — я не можу так, не вмію…

— Всьому ми колись учимось вперше, — категорично відрізала Марина шлях до відступу.

Володимир запросив сам на перший же повільний танець. І Вікторія вперше за багато років відчула себе зовсім молодою дівчиною, у якої вся життя попереду — яскраве і чудове.

— Ви дуже красива жінка, — несподівано сказав Володимир, нахилившись до її вуха і подивився прямо у вічі, і Вікторія почервоніла від задоволення.

— Дякую, — промовила вона. Такою щасливою вона не була вже давно.

З цього вечора Володимир став постійним супутником Вікторії. Від його похмурості не залишилося й сліду, він був веселий, оживлений, дотепний. Вони разом ходили на процедури, сіли за один стіл, разом їздили на екскурсії, грали в теніс, а тепер ще кожного вечора ходили на танці. Вікторія просто порхала, а Марина з посмішкою спостерігала за нею.

— Знаєш, Марино, він, виявляється, з мого міста, навіть живе недалеко, усього якихось п’ять зупинок. Ми домовилися разом ходити в тенісний клуб…

— А разом ви жити вже не домовилися? — розсміялася Марина, дуже задоволена таким успішним розвитком подій.

— Ну що ти, дорога, у нас ще цукерково-букетний період. А там подивимось… Ой, мене ж чекає Володя у фойє. Ми сьогодні на концерт зібралися.

І весело пославши Марині повітряний поцілунок, Вікторія по-дівочому прокрутилася перед дзеркалом і помчала на побачення…