З життя
Не встигнув на потяг, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледве увійшовши.
На пероні Аріна почувала розпач, дивлячись на потяг, що віддалявся крізь дощові краплі, які вперто били в лице холодним жовтневим вітром. Вперше за п’ятнадцять років вона не встигла на потяг додому.
«Немов у страшному сні», – подумала вона, поправляючи вибиту прядь волосся. Ліхтарі на платформі відбивалися у калюжах, створюючи примарні театральні сцени.
– Наступний потяг лише вранці, – беземоційно кинула касирка, не відірвавши очей від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом? – скривилася Аріна. – Три години тряски по поганій дорозі? Ні, дякую».
Телефон затряс у сумці – це була мама. Вона вирішила не відповідати, щоб не хвилювати її, краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з нею.
Таксі летіло пустими вулицями, місто за вікном здавалося декорацією – непрактичним, плоским.
Водій щось бубнів про погоду, але Аріна не слухала. Її непокоїло дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона згадала дитинство – запах смаженої картоплі з третього поверху, мийного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичності була фальш.
Замок піддався з труднощами, ніби двері опиралися. В хаті було темно і тихо, очевидно, батьки вже спали. Аріна на пальчиках пройшла в свою кімнату, намагаючись бути якомога тихішою.
Включивши настільну лампу, вона окинула кімнату поглядом. Все залишалося таким самим: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку. Проте якась невловима зміна висіла в повітрі.
Можливо, це була тиша – не звичайна нічна тиша, а якась інша, важка, мов передгроза. Схоже, будинок затримав подих, чекаючи.
Аріна витягла ноутбук – роботу не відміняли. Але випадково зачепила коробку за столом.
Коробка зсунулася з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з витертими марками.
І фотографія – стара, з загнутими кутами. Молода мама – ще дівчина! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фото ще до того, як Аріна зрозуміла, що плаче.
Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – широкий, впевнений, зовсім незнайомий.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть страшно писати – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Простиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»
Серце забилося щодуху. Аріна схопила черговий лист, потім ще один.
Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, її життя було описано в цих листах чужим почерком.
«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти…»
«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, може, прийшов час?..»
Грудку стояло в горлі. Аріна механічно ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило зі темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібністю. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, так у неї ж його ніс! І той нахил голови…
– Аріночко? – тихий голос мами змусив її здригнутися. – Чому не попередила, що…
Віра Павлівна завмерла у дверях, побачивши розсипані на підлозі листи. Її обличчя втратило колір.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію.
– Не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола… Микола Сергійович Воронов, – голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилась у минулому…
– Історія? – Аріна майже кричала шепотом. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Бо так було потрібно! – в голосі матері прозвучав біль. – Ти не розумієш, тоді все було по-іншому. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша охопила кімнату важким покривалом. Десь далеко заревів потяг – той самий, на який Аріна сьогодні спізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що час правді вийти назовні?
Вони просиділи до ранку. За вікном поволі світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах охололого чаю і недомовлених слів.
– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, наче боячись сполохати спогади. – Приїхав по розподілу в нашу школу. Молодий, красивий, читав Блока напам’ять… Усі дівчата були в нього закохані.
Аріна дивилася на маму і не впізнавала її. Куди зникла завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – молода, закохана, із сяючими очима.
– А потім… – мати запнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти “провінційної інтрижки”, мої твердили про сором…
– І ви просто… здалися? – Аріна не могла стримати гіркоти.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона осіклась, – з Сергієм Петровичем. Добра людина, надійна…
«Надійна, – відгукнулося у голові Аріни. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».
– Але листи… Чому ти їх зберігала?
– Тому що не могла викинути! – вперше за ніч голос матері наповнився справжнім болем. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.
Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віро! Я перебрався до Озерська, купив будинок на Липовій. Може, коли-небудь… Завжди твій, Н.»
– Озерськ, – повільно сказала Аріна. – Це ж чотири години їзди звідси?
Мати злетіла на ноги:
– Навіть не думай! Аріночко, не треба торкатися минулого…
– Минулого? – Аріна встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.
За вікном повністю розсвіло. Новий день вимагав нових рішень.
– Я поїду туди, – твердо сказала Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що чинить правильно.
Озерськ зустрів Аріну сирим вітром і дрібним дощем. Маленьке місто було немов заморожене в часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, мов списані з романів про провінцію.
Липова вулиця опинилася на околиці. Аріна йшла повільно, дивлячись на номери будинків. Серце билося так, що, здавалось, його стукіт чутно на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, доглянутий, з фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Калітка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Вітаю, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося.
На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з рук.
– Віро? – прошепотів він.
– Ні… не Віро…
– Я Аріна, – її голос тремтів. – Мабуть, не впевнена тепер у прізвищі.
Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.
– Боже… – тільки й зміг сказати він. – Входь… заходь же!
У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюбленої картини Аріни ще з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився зі чашками. – Але уявляв його тисячі разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі була така щира біль, що у Аріни защеміло в серці.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожного року в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Аріна ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою.
– Перше видання «Аліси в Країні див» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я відбирав те, що хотів би прочитати разом з тобою.
Аріна провела пальцем по краєчкам. Тридцять років нереалізованих розмов, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, розповідь «Листи в нікуди». Я впізнав твою рукопис – пишеш, як я.
– Ви стежили за мною? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи плакати.
– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.
Вони проговорили до вечора. Про книги й вірші, про нереалізовані мрії та упущені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами шкільного двору. Про те, як надсилав анонімні рецензії на її перші статті.
Коли за вікном стемніло, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово самому злетіло з язика, природне, як дихання.
– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, з розуму сходить.
– Передай їй… – він запнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.
У воротах він раптом кликнув її:
– Аріна! Ти… пробачиш мене коли-небудь?
Вона озирнулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».
А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – разом. І виявилося, що любов, як добра книга, не має терміну давності. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...