З життя
Не встигнув на потяг, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледве увійшовши.
На пероні Аріна почувала розпач, дивлячись на потяг, що віддалявся крізь дощові краплі, які вперто били в лице холодним жовтневим вітром. Вперше за п’ятнадцять років вона не встигла на потяг додому.
«Немов у страшному сні», – подумала вона, поправляючи вибиту прядь волосся. Ліхтарі на платформі відбивалися у калюжах, створюючи примарні театральні сцени.
– Наступний потяг лише вранці, – беземоційно кинула касирка, не відірвавши очей від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом? – скривилася Аріна. – Три години тряски по поганій дорозі? Ні, дякую».
Телефон затряс у сумці – це була мама. Вона вирішила не відповідати, щоб не хвилювати її, краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з нею.
Таксі летіло пустими вулицями, місто за вікном здавалося декорацією – непрактичним, плоским.
Водій щось бубнів про погоду, але Аріна не слухала. Її непокоїло дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона згадала дитинство – запах смаженої картоплі з третього поверху, мийного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичності була фальш.
Замок піддався з труднощами, ніби двері опиралися. В хаті було темно і тихо, очевидно, батьки вже спали. Аріна на пальчиках пройшла в свою кімнату, намагаючись бути якомога тихішою.
Включивши настільну лампу, вона окинула кімнату поглядом. Все залишалося таким самим: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку. Проте якась невловима зміна висіла в повітрі.
Можливо, це була тиша – не звичайна нічна тиша, а якась інша, важка, мов передгроза. Схоже, будинок затримав подих, чекаючи.
Аріна витягла ноутбук – роботу не відміняли. Але випадково зачепила коробку за столом.
Коробка зсунулася з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з витертими марками.
І фотографія – стара, з загнутими кутами. Молода мама – ще дівчина! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фото ще до того, як Аріна зрозуміла, що плаче.
Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – широкий, впевнений, зовсім незнайомий.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть страшно писати – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Простиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»
Серце забилося щодуху. Аріна схопила черговий лист, потім ще один.
Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, її життя було описано в цих листах чужим почерком.
«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти…»
«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, може, прийшов час?..»
Грудку стояло в горлі. Аріна механічно ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило зі темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібністю. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, так у неї ж його ніс! І той нахил голови…
– Аріночко? – тихий голос мами змусив її здригнутися. – Чому не попередила, що…
Віра Павлівна завмерла у дверях, побачивши розсипані на підлозі листи. Її обличчя втратило колір.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію.
– Не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола… Микола Сергійович Воронов, – голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилась у минулому…
– Історія? – Аріна майже кричала шепотом. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Бо так було потрібно! – в голосі матері прозвучав біль. – Ти не розумієш, тоді все було по-іншому. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша охопила кімнату важким покривалом. Десь далеко заревів потяг – той самий, на який Аріна сьогодні спізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що час правді вийти назовні?
Вони просиділи до ранку. За вікном поволі світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах охололого чаю і недомовлених слів.
– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, наче боячись сполохати спогади. – Приїхав по розподілу в нашу школу. Молодий, красивий, читав Блока напам’ять… Усі дівчата були в нього закохані.
Аріна дивилася на маму і не впізнавала її. Куди зникла завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – молода, закохана, із сяючими очима.
– А потім… – мати запнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти “провінційної інтрижки”, мої твердили про сором…
– І ви просто… здалися? – Аріна не могла стримати гіркоти.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона осіклась, – з Сергієм Петровичем. Добра людина, надійна…
«Надійна, – відгукнулося у голові Аріни. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».
– Але листи… Чому ти їх зберігала?
– Тому що не могла викинути! – вперше за ніч голос матері наповнився справжнім болем. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.
Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віро! Я перебрався до Озерська, купив будинок на Липовій. Може, коли-небудь… Завжди твій, Н.»
– Озерськ, – повільно сказала Аріна. – Це ж чотири години їзди звідси?
Мати злетіла на ноги:
– Навіть не думай! Аріночко, не треба торкатися минулого…
– Минулого? – Аріна встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.
За вікном повністю розсвіло. Новий день вимагав нових рішень.
– Я поїду туди, – твердо сказала Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що чинить правильно.
Озерськ зустрів Аріну сирим вітром і дрібним дощем. Маленьке місто було немов заморожене в часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, мов списані з романів про провінцію.
Липова вулиця опинилася на околиці. Аріна йшла повільно, дивлячись на номери будинків. Серце билося так, що, здавалось, його стукіт чутно на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, доглянутий, з фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Калітка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Вітаю, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося.
На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з рук.
– Віро? – прошепотів він.
– Ні… не Віро…
– Я Аріна, – її голос тремтів. – Мабуть, не впевнена тепер у прізвищі.
Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.
– Боже… – тільки й зміг сказати він. – Входь… заходь же!
У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюбленої картини Аріни ще з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився зі чашками. – Але уявляв його тисячі разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі була така щира біль, що у Аріни защеміло в серці.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожного року в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Аріна ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою.
– Перше видання «Аліси в Країні див» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я відбирав те, що хотів би прочитати разом з тобою.
Аріна провела пальцем по краєчкам. Тридцять років нереалізованих розмов, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, розповідь «Листи в нікуди». Я впізнав твою рукопис – пишеш, як я.
– Ви стежили за мною? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи плакати.
– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.
Вони проговорили до вечора. Про книги й вірші, про нереалізовані мрії та упущені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами шкільного двору. Про те, як надсилав анонімні рецензії на її перші статті.
Коли за вікном стемніло, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово самому злетіло з язика, природне, як дихання.
– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, з розуму сходить.
– Передай їй… – він запнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.
У воротах він раптом кликнув її:
– Аріна! Ти… пробачиш мене коли-небудь?
Вона озирнулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».
А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – разом. І виявилося, що любов, як добра книга, не має терміну давності. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...