З життя
Не встигнув на потяг, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледве увійшовши.
На пероні Аріна почувала розпач, дивлячись на потяг, що віддалявся крізь дощові краплі, які вперто били в лице холодним жовтневим вітром. Вперше за п’ятнадцять років вона не встигла на потяг додому.
«Немов у страшному сні», – подумала вона, поправляючи вибиту прядь волосся. Ліхтарі на платформі відбивалися у калюжах, створюючи примарні театральні сцени.
– Наступний потяг лише вранці, – беземоційно кинула касирка, не відірвавши очей від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом? – скривилася Аріна. – Три години тряски по поганій дорозі? Ні, дякую».
Телефон затряс у сумці – це була мама. Вона вирішила не відповідати, щоб не хвилювати її, краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з нею.
Таксі летіло пустими вулицями, місто за вікном здавалося декорацією – непрактичним, плоским.
Водій щось бубнів про погоду, але Аріна не слухала. Її непокоїло дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона згадала дитинство – запах смаженої картоплі з третього поверху, мийного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичності була фальш.
Замок піддався з труднощами, ніби двері опиралися. В хаті було темно і тихо, очевидно, батьки вже спали. Аріна на пальчиках пройшла в свою кімнату, намагаючись бути якомога тихішою.
Включивши настільну лампу, вона окинула кімнату поглядом. Все залишалося таким самим: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку. Проте якась невловима зміна висіла в повітрі.
Можливо, це була тиша – не звичайна нічна тиша, а якась інша, важка, мов передгроза. Схоже, будинок затримав подих, чекаючи.
Аріна витягла ноутбук – роботу не відміняли. Але випадково зачепила коробку за столом.
Коробка зсунулася з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з витертими марками.
І фотографія – стара, з загнутими кутами. Молода мама – ще дівчина! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фото ще до того, як Аріна зрозуміла, що плаче.
Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – широкий, впевнений, зовсім незнайомий.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть страшно писати – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Простиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»
Серце забилося щодуху. Аріна схопила черговий лист, потім ще один.
Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, її життя було описано в цих листах чужим почерком.
«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти…»
«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, може, прийшов час?..»
Грудку стояло в горлі. Аріна механічно ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило зі темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібністю. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, так у неї ж його ніс! І той нахил голови…
– Аріночко? – тихий голос мами змусив її здригнутися. – Чому не попередила, що…
Віра Павлівна завмерла у дверях, побачивши розсипані на підлозі листи. Її обличчя втратило колір.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію.
– Не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола… Микола Сергійович Воронов, – голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилась у минулому…
– Історія? – Аріна майже кричала шепотом. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Бо так було потрібно! – в голосі матері прозвучав біль. – Ти не розумієш, тоді все було по-іншому. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша охопила кімнату важким покривалом. Десь далеко заревів потяг – той самий, на який Аріна сьогодні спізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що час правді вийти назовні?
Вони просиділи до ранку. За вікном поволі світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах охололого чаю і недомовлених слів.
– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, наче боячись сполохати спогади. – Приїхав по розподілу в нашу школу. Молодий, красивий, читав Блока напам’ять… Усі дівчата були в нього закохані.
Аріна дивилася на маму і не впізнавала її. Куди зникла завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – молода, закохана, із сяючими очима.
– А потім… – мати запнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти “провінційної інтрижки”, мої твердили про сором…
– І ви просто… здалися? – Аріна не могла стримати гіркоти.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона осіклась, – з Сергієм Петровичем. Добра людина, надійна…
«Надійна, – відгукнулося у голові Аріни. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».
– Але листи… Чому ти їх зберігала?
– Тому що не могла викинути! – вперше за ніч голос матері наповнився справжнім болем. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.
Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віро! Я перебрався до Озерська, купив будинок на Липовій. Може, коли-небудь… Завжди твій, Н.»
– Озерськ, – повільно сказала Аріна. – Це ж чотири години їзди звідси?
Мати злетіла на ноги:
– Навіть не думай! Аріночко, не треба торкатися минулого…
– Минулого? – Аріна встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.
За вікном повністю розсвіло. Новий день вимагав нових рішень.
– Я поїду туди, – твердо сказала Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що чинить правильно.
Озерськ зустрів Аріну сирим вітром і дрібним дощем. Маленьке місто було немов заморожене в часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, мов списані з романів про провінцію.
Липова вулиця опинилася на околиці. Аріна йшла повільно, дивлячись на номери будинків. Серце билося так, що, здавалось, його стукіт чутно на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, доглянутий, з фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Калітка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Вітаю, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося.
На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з рук.
– Віро? – прошепотів він.
– Ні… не Віро…
– Я Аріна, – її голос тремтів. – Мабуть, не впевнена тепер у прізвищі.
Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.
– Боже… – тільки й зміг сказати він. – Входь… заходь же!
У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюбленої картини Аріни ще з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився зі чашками. – Але уявляв його тисячі разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі була така щира біль, що у Аріни защеміло в серці.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожного року в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Аріна ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою.
– Перше видання «Аліси в Країні див» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я відбирав те, що хотів би прочитати разом з тобою.
Аріна провела пальцем по краєчкам. Тридцять років нереалізованих розмов, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, розповідь «Листи в нікуди». Я впізнав твою рукопис – пишеш, як я.
– Ви стежили за мною? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи плакати.
– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.
Вони проговорили до вечора. Про книги й вірші, про нереалізовані мрії та упущені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами шкільного двору. Про те, як надсилав анонімні рецензії на її перші статті.
Коли за вікном стемніло, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово самому злетіло з язика, природне, як дихання.
– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, з розуму сходить.
– Передай їй… – він запнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.
У воротах він раптом кликнув її:
– Аріна! Ти… пробачиш мене коли-небудь?
Вона озирнулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».
А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – разом. І виявилося, що любов, як добра книга, не має терміну давності. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.
His Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace — When Manipulation Backfires and Family Ties Are Tested
His wife packed her things and disappeared without a trace. “Stop acting like a saint. Itll all work out. Women...
Grandson Doesn’t Matter: When a Mother-in-Law Favors One Grandchild and Ignores the Other, a Father’s Loyalty is Tested
Mum thinks that Sophie cant cope, my husband finally muttered. She says she needs more help because she hasnt got...
Came Home Early: A Heavily Pregnant Wife Surprises Her Husband, but Instead of a Warm Welcome, She’s Sent Shopping for Beef and Left Waiting on the Street While He Cleans the Flat
Returned Home Early Tuesday, 7th March Are you at the bus stop? Toms voice shot up sharply on the phone....
The Carer for the Wife — What do you mean? — Lida thought she must have misheard. — Where am I supposed to go? Why? What for? — Oh, can we just skip the dramatics, please? — he grimaced. — What’s not clear here? There’s no one left for you to take care of. Where you go is none of my concern. — Ed, what’s wrong with you? Weren’t we planning to get married…? — That was your idea. I never said any such thing. At 32, Lida decided to turn her life around and leave her small hometown. What was left for her there? Endure her mother’s nagging? Her mother simply couldn’t stop scolding Lida about the divorce, constantly asking how she managed to “lose” her husband. Yet Vas’ka wasn’t worth a kind word—drunk and a womaniser! How did she end up marrying him all those eight years ago? Lida wasn’t at all upset about the divorce—in fact, she felt she could finally breathe again. But she argued constantly with her mum about it, and they also fought about money, which was always in short supply. So, she’d head off to the county town and land a great job there! Look at Svetka—her old school friend—she’d been married for five years to a widower. Who cares if he’s 16 years older and hardly a heartthrob, at least he has a flat and a decent income. And Lida reckoned she was just as good as Svetka! — Well, thank heavens! You’ve come to your senses! — Svetka encouraged her. — Pack your things, you can stay with us for a bit, and we’ll sort out the job situation. — Won’t your Vadim Petrovich mind? — Lida was unsure. — Don’t be silly! He does whatever I ask! Don’t worry, we’ll get by! Still, Lida didn’t want to stay long at her friend’s place. After just a couple of weeks and her first wages, she rented her own room. And just a couple of months later, she had a stroke of luck. — Why is a woman like you working in the market? — said one of her regulars, Edward Boris, with concern. Lida knew all her regulars by name by now. — It’s cold, it’s hard work—not ideal. — Gotta earn money somehow, — she shrugged, — unless you have another offer? Edward Boris wasn’t exactly a dreamboat in her eyes—twenty years older, a bit pudgy, starting to bald, and with a shrewd look in his eye. He was always particular about choosing his vegetables and paid to the penny. But he dressed well and drove a nice car—definitely not a down-and-out, not a drunk. He also had a wedding ring, so she never considered him as husband material. — You strike me as responsible, steady, and clean, — Edward Boris switched to a familiar tone, — have you ever cared for anyone who was ill? — I used to look after a neighbour, actually. She had a stroke, her children live far away, so they paid me to help. — That’s great! — he exclaimed, and then put on a somber face: — My wife, Tamara, has had a stroke too. The doctors say she has little chance of recovery. I’ve brought her home, but I haven’t got time to look after her. Will you help? I’ll pay you properly. Lida didn’t have to think long—much better to be in a warm flat changing bedpans than freezing on the market for ten hours a day serving picky customers! He even suggested she live there, so no more rent. — They’ve got three spare rooms! You could play football in there! — she delightedly told her friend. — No children either. Tamara’s mother was a real madam—even at 68, she acted half her age. She’d just remarried and was busy with her husband. No one else to care for the invalid. — Is she really that sick? — Oh yes, poor thing can’t move or speak. She won’t get better. — You almost sound happy about it, — Svetka eyed her. — Of course not, — Lida looked down, — but once Tamara’s gone, Edward Boris would be free… — Are you for real, Lida? Wishing someone dead for a flat?! — I’m not wishing anyone dead—I’m just not going to miss my chance! Easy for you to say, you’ve got it made! They had a huge fight and didn’t speak for half a year—until Lida confessed to Svetka her romance with Edward Boris. They couldn’t live without each other, but of course, he’d never leave his wife—not that type! So for now, she’d remain his lover. — So you’re shacking up with him while his wife is dying in the next room? — her friend was appalled. — Do you even see how vile that is? Or are you that blinded by his money—if he’s even got it? — Trust you to never say a kind word, — Lida retorted. They stopped talking again, but she barely felt guilty—well, perhaps just a bit. She cared for Tamara with real diligence, and since her affair with Edward Boris began, she took on all the housework too. After all, a man needs more than just a woman in his bed—he wants a good meal, crisp shirts, a clean flat. Lida thought her lover was very content, and she was enjoying her life too. She barely noticed Edward had stopped paying her for caring for his wife. Not that it mattered now—they were almost like husband and wife! He gave her money for shopping, and she managed the budget, not realising it was tight. And his job paid well enough—but never mind, once they got married it would all become clear. With time, the spark between them dulled, and Edward lingered less at home, but Lida put it down to the strain of having a sick wife. She pitied him, even though he barely spent a minute a day checking on Tamara. Even so, Lida wept when Tamara finally passed away. She’d given a year and a half of her life to that woman—you can’t get that time back. She organised the funeral too—Edward was “too grief-stricken.” He gave her the bare minimum for expenses, but she did everything properly. No one could accuse her of a thing. Even the neighbours, gossiping about her and Edward—nothing escapes them!—nodded approvingly at the funeral. His mother-in-law too seemed satisfied. So Lida never expected what Edward said next. — You understand there’s no need for your services anymore, so I’m giving you a week to move out, — he said on the tenth day after the funeral. — What do you mean? — Lida’s voice faltered. — Where should I go? Why? — Please, do we have to have this scene? — he sighed. — There’s no one left for you to care for, and where you go is none of my business. — Ed, what’s wrong with you? We were supposed to get married… — That’s your fantasy. I never said anything of the sort. Next morning, after a sleepless night, Lida tried to talk again, but he just repeated the same words and urged her to move quickly. — My fiancée wants to renovate before the wedding, — was all he said. — Fiancée? Who’s that? — None of your business. — Oh, none of my business?! Well, I’ll move out, but you’ll pay me for my work first. You were meant to pay forty grand a month. I only got paid twice. So you owe me £8,000. — You can do the sums, can’t you! — he snorted. — Don’t get carried away… — And you owe for cleaning too! I won’t nit-pick, just pay me ten grand and we’ll call it even. — Or what? You’ll go to court? There’s no contract. — I’ll tell Tamila—remember, your mother-in-law owns this flat. Edward’s face changed, but he recovered quickly. — Who’d believe you? — he huffed. — You know what? I don’t want to see you. Get out now. — You’ve got three days, darling. No ten grand, and there’ll be a scandal, — Lida replied, heading for a cheap hostel. She’d managed to save some of the housekeeping money. On the fourth day, having had no answer, Lida went back to the flat. Tamila, the mother-in-law, was there. Lida could see from Edward’s face she’d never get paid. So she told Tamila everything. — She’s making it all up! Don’t listen! — the widower protested. — Well, well, I’d heard rumours at the funeral, but I didn’t believe them — Tamila’s stare was fierce. — Now it all makes sense. And you, my dear son-in-law, don’t forget who owns this flat? Edward froze. — So, I want you out of here within the week. No—within three days. Tamila turned to leave, then paused at Lida. — And you, standing there like you expect a prize? Get out! Lida bolted from the flat, realising there’d be no money for her—not now. Back to the market again; there’d always be work there… **The Carer’s Devotion: Betrayal Behind Closed Doors in Suburban England**
A Carer for My Wife What do you mean? Linda could hardly believe what she was hearing. Where am I...
We Refused to Let Our Daughter in: A Family’s Tense Night of Tough Love, Despair, and Final Chances
Why didnt you let her back in? Kate finally asked, her voice barely above a whisper. It was the question...
Don’t Bother Unpacking – You’re Moving Out Tonight: Leona Was Sprawled on the Sofa When Irina Walked In, Only for Her Husband to Announce Their Divorce After a Fateful New Year’s Eve Discovery Involving a Dodgy “Bunny” Costume, Some Holiday Deceptions, and the Truth Unraveling Faster Than Tinsel on a Christmas Tree
Dont bother unpacking your suitcase youre moving out So, whats going on? demanded Emma, her voice leaving no room for...
The Summerhouse Standoff: A Daughter Takes Back What’s Hers
The Summer House Issue Daughter Gets Her Due Lucy, you have to understand, its a dire situation, Geoffrey Taylor pinched...
Even the Good Ones Get Left Behind
A fine woman can be left behind too In the looking glass, Alice saw herselfa lovely woman of thirty-five with...