З життя
Не встигнув на потяг, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледве увійшовши.
На пероні Аріна почувала розпач, дивлячись на потяг, що віддалявся крізь дощові краплі, які вперто били в лице холодним жовтневим вітром. Вперше за п’ятнадцять років вона не встигла на потяг додому.
«Немов у страшному сні», – подумала вона, поправляючи вибиту прядь волосся. Ліхтарі на платформі відбивалися у калюжах, створюючи примарні театральні сцени.
– Наступний потяг лише вранці, – беземоційно кинула касирка, не відірвавши очей від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом? – скривилася Аріна. – Три години тряски по поганій дорозі? Ні, дякую».
Телефон затряс у сумці – це була мама. Вона вирішила не відповідати, щоб не хвилювати її, краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з нею.
Таксі летіло пустими вулицями, місто за вікном здавалося декорацією – непрактичним, плоским.
Водій щось бубнів про погоду, але Аріна не слухала. Її непокоїло дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона згадала дитинство – запах смаженої картоплі з третього поверху, мийного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичності була фальш.
Замок піддався з труднощами, ніби двері опиралися. В хаті було темно і тихо, очевидно, батьки вже спали. Аріна на пальчиках пройшла в свою кімнату, намагаючись бути якомога тихішою.
Включивши настільну лампу, вона окинула кімнату поглядом. Все залишалося таким самим: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку. Проте якась невловима зміна висіла в повітрі.
Можливо, це була тиша – не звичайна нічна тиша, а якась інша, важка, мов передгроза. Схоже, будинок затримав подих, чекаючи.
Аріна витягла ноутбук – роботу не відміняли. Але випадково зачепила коробку за столом.
Коробка зсунулася з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з витертими марками.
І фотографія – стара, з загнутими кутами. Молода мама – ще дівчина! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фото ще до того, як Аріна зрозуміла, що плаче.
Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – широкий, впевнений, зовсім незнайомий.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть страшно писати – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Простиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»
Серце забилося щодуху. Аріна схопила черговий лист, потім ще один.
Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, її життя було описано в цих листах чужим почерком.
«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти…»
«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, може, прийшов час?..»
Грудку стояло в горлі. Аріна механічно ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило зі темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібністю. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, так у неї ж його ніс! І той нахил голови…
– Аріночко? – тихий голос мами змусив її здригнутися. – Чому не попередила, що…
Віра Павлівна завмерла у дверях, побачивши розсипані на підлозі листи. Її обличчя втратило колір.
– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію.
– Не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола… Микола Сергійович Воронов, – голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилась у минулому…
– Історія? – Аріна майже кричала шепотом. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Бо так було потрібно! – в голосі матері прозвучав біль. – Ти не розумієш, тоді все було по-іншому. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша охопила кімнату важким покривалом. Десь далеко заревів потяг – той самий, на який Аріна сьогодні спізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що час правді вийти назовні?
Вони просиділи до ранку. За вікном поволі світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах охололого чаю і недомовлених слів.
– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, наче боячись сполохати спогади. – Приїхав по розподілу в нашу школу. Молодий, красивий, читав Блока напам’ять… Усі дівчата були в нього закохані.
Аріна дивилася на маму і не впізнавала її. Куди зникла завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – молода, закохана, із сяючими очима.
– А потім… – мати запнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти “провінційної інтрижки”, мої твердили про сором…
– І ви просто… здалися? – Аріна не могла стримати гіркоти.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона осіклась, – з Сергієм Петровичем. Добра людина, надійна…
«Надійна, – відгукнулося у голові Аріни. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».
– Але листи… Чому ти їх зберігала?
– Тому що не могла викинути! – вперше за ніч голос матері наповнився справжнім болем. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.
Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віро! Я перебрався до Озерська, купив будинок на Липовій. Може, коли-небудь… Завжди твій, Н.»
– Озерськ, – повільно сказала Аріна. – Це ж чотири години їзди звідси?
Мати злетіла на ноги:
– Навіть не думай! Аріночко, не треба торкатися минулого…
– Минулого? – Аріна встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.
За вікном повністю розсвіло. Новий день вимагав нових рішень.
– Я поїду туди, – твердо сказала Аріна. – Сьогодні ж.
І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що чинить правильно.
Озерськ зустрів Аріну сирим вітром і дрібним дощем. Маленьке місто було немов заморожене в часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, мов списані з романів про провінцію.
Липова вулиця опинилася на околиці. Аріна йшла повільно, дивлячись на номери будинків. Серце билося так, що, здавалось, його стукіт чутно на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, доглянутий, з фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Калітка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Вітаю, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося.
На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з рук.
– Віро? – прошепотів він.
– Ні… не Віро…
– Я Аріна, – її голос тремтів. – Мабуть, не впевнена тепер у прізвищі.
Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.
– Боже… – тільки й зміг сказати він. – Входь… заходь же!
У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюбленої картини Аріни ще з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився зі чашками. – Але уявляв його тисячі разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі була така щира біль, що у Аріни защеміло в серці.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожного року в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Аріна ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою.
– Перше видання «Аліси в Країні див» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я відбирав те, що хотів би прочитати разом з тобою.
Аріна провела пальцем по краєчкам. Тридцять років нереалізованих розмов, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, розповідь «Листи в нікуди». Я впізнав твою рукопис – пишеш, як я.
– Ви стежили за мною? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи плакати.
– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.
Вони проговорили до вечора. Про книги й вірші, про нереалізовані мрії та упущені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами шкільного двору. Про те, як надсилав анонімні рецензії на її перші статті.
Коли за вікном стемніло, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово самому злетіло з язика, природне, як дихання.
– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, з розуму сходить.
– Передай їй… – він запнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.
У воротах він раптом кликнув її:
– Аріна! Ти… пробачиш мене коли-небудь?
Вона озирнулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».
А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – разом. І виявилося, що любов, як добра книга, не має терміну давності. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...