Не встигнув на потяг, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледве увійшовши.

На пероні Аріна почувала розпач, дивлячись на потяг, що віддалявся крізь дощові краплі, які вперто били в лице холодним жовтневим вітром. Вперше за п’ятнадцять років вона не встигла на потяг додому.

«Немов у страшному сні», – подумала вона, поправляючи вибиту прядь волосся. Ліхтарі на платформі відбивалися у калюжах, створюючи примарні театральні сцени.

– Наступний потяг лише вранці, – беземоційно кинула касирка, не відірвавши очей від кросворду. – Може, автобусом?

«Автобусом? – скривилася Аріна. – Три години тряски по поганій дорозі? Ні, дякую».

Телефон затряс у сумці – це була мама. Вона вирішила не відповідати, щоб не хвилювати її, краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з нею.

Таксі летіло пустими вулицями, місто за вікном здавалося декорацією – непрактичним, плоским.

Водій щось бубнів про погоду, але Аріна не слухала. Її непокоїло дивне передчуття – чи то тривога, чи то хвилювання.

Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона згадала дитинство – запах смаженої картоплі з третього поверху, мийного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичності була фальш.

Замок піддався з труднощами, ніби двері опиралися. В хаті було темно і тихо, очевидно, батьки вже спали. Аріна на пальчиках пройшла в свою кімнату, намагаючись бути якомога тихішою.

Включивши настільну лампу, вона окинула кімнату поглядом. Все залишалося таким самим: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку. Проте якась невловима зміна висіла в повітрі.

Можливо, це була тиша – не звичайна нічна тиша, а якась інша, важка, мов передгроза. Схоже, будинок затримав подих, чекаючи.

Аріна витягла ноутбук – роботу не відміняли. Але випадково зачепила коробку за столом.

Коробка зсунулася з полиці, розсипавши вміст на підлогу.

Листи. Десятки пожовклих конвертів з витертими марками.

І фотографія – стара, з загнутими кутами. Молода мама – ще дівчина! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.

Перша сльоза впала на фото ще до того, як Аріна зрозуміла, що плаче.

Тремтячими руками вона розгорнула перший лист. Почерк – широкий, впевнений, зовсім незнайомий.

«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Щодня думаю про тебе, про нашу… Вибач, навіть страшно писати – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Простиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»

Серце забилося щодуху. Аріна схопила черговий лист, потім ще один.

Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, її життя було описано в цих листах чужим почерком.

«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти…»

«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, може, прийшов час?..»

Грудку стояло в горлі. Аріна механічно ввімкнула настільну лампу, і жовте світло вихопило зі темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібністю. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, так у неї ж його ніс! І той нахил голови…

– Аріночко? – тихий голос мами змусив її здригнутися. – Чому не попередила, що…

Віра Павлівна завмерла у дверях, побачивши розсипані на підлозі листи. Її обличчя втратило колір.

– Мамо, хто це? – Аріна підняла фотографію.
– Не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…

Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.

– Микола… Микола Сергійович Воронов, – голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилась у минулому…

– Історія? – Аріна майже кричала шепотом. – Мамо, це ж все моє життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…

– Бо так було потрібно! – в голосі матері прозвучав біль. – Ти не розумієш, тоді все було по-іншому. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.

Тиша охопила кімнату важким покривалом. Десь далеко заревів потяг – той самий, на який Аріна сьогодні спізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що час правді вийти назовні?

Вони просиділи до ранку. За вікном поволі світліло небо, а в кімнаті плив гіркий запах охололого чаю і недомовлених слів.

– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, наче боячись сполохати спогади. – Приїхав по розподілу в нашу школу. Молодий, красивий, читав Блока напам’ять… Усі дівчата були в нього закохані.

Аріна дивилася на маму і не впізнавала її. Куди зникла завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – молода, закохана, із сяючими очима.

– А потім… – мати запнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося! Його батьки були проти “провінційної інтрижки”, мої твердили про сором…

– І ви просто… здалися? – Аріна не могла стримати гіркоти.

– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць познайомили з твоїм… – вона осіклась, – з Сергієм Петровичем. Добра людина, надійна…

«Надійна, – відгукнулося у голові Аріни. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».

– Але листи… Чому ти їх зберігала?

– Тому що не могла викинути! – вперше за ніч голос матері наповнився справжнім болем. – Це було все, що залишилося. Він писав кожного місяця, потім рідше… Але писав.

Аріна взяла останній лист. Дата – три роки тому.

«Дорога Віро! Я перебрався до Озерська, купив будинок на Липовій. Може, коли-небудь… Завжди твій, Н.»

– Озерськ, – повільно сказала Аріна. – Це ж чотири години їзди звідси?

Мати злетіла на ноги:

– Навіть не думай! Аріночко, не треба торкатися минулого…

– Минулого? – Аріна встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.

За вікном повністю розсвіло. Новий день вимагав нових рішень.

– Я поїду туди, – твердо сказала Аріна. – Сьогодні ж.

І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що чинить правильно.

Озерськ зустрів Аріну сирим вітром і дрібним дощем. Маленьке місто було немов заморожене в часі: старі двоповерхові будинки, рідкі перехожі, тихі вулички, мов списані з романів про провінцію.

Липова вулиця опинилася на околиці. Аріна йшла повільно, дивлячись на номери будинків. Серце билося так, що, здавалось, його стукіт чутно на всю вулицю.

Будинок 17. Невеликий, доглянутий, з фіранками на вікнах і жовтими айстрами у палісаднику. Калітка була не зачинена.

«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Вітаю, я ваша дочка?»

Але вирішувати не довелося.

На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з рук.

– Віро? – прошепотів він.

– Ні… не Віро…

– Я Аріна, – її голос тремтів. – Мабуть, не впевнена тепер у прізвищі.

Микола Сергійович зблід і схопився за перила ганку.

– Боже… – тільки й зміг сказати він. – Входь… заходь же!

У будинку пахло книгами і свіжозвареною кавою. Всюди стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюбленої картини Аріни ще з дитинства.

– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метушився зі чашками. – Але уявляв його тисячі разів інакше…

– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося само.

Він завмер, тримаючи турку над плитою.

– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.

У його голосі була така щира біль, що у Аріни защеміло в серці.

– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожного року в твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…

Він встав і відкрив двері в сусідню кімнату. Аріна ахнула. Уздовж стіни стояли акуратні стоси книг, кожна з закладкою.

– Перше видання «Аліси в Країні див» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я відбирав те, що хотів би прочитати разом з тобою.

Аріна провела пальцем по краєчкам. Тридцять років нереалізованих розмов, тридцять років непрочитаних історій.

– А це… – він дістав потріпаний томик, – твоя перша публікація. Літературний альманах, розповідь «Листи в нікуди». Я впізнав твою рукопис – пишеш, як я.

– Ви стежили за мною? – Аріна не знала, чи злитися їй, чи плакати.

– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення у кривому дзеркалі.

Вони проговорили до вечора. Про книги й вірші, про нереалізовані мрії та упущені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами шкільного двору. Про те, як надсилав анонімні рецензії на її перші статті.

Коли за вікном стемніло, Аріна раптом усвідомила, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово самому злетіло з язика, природне, як дихання.

– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, з розуму сходить.

– Передай їй… – він запнувся. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.

У воротах він раптом кликнув її:

– Аріна! Ти… пробачиш мене коли-небудь?

Вона озирнулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.

– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.

Через тиждень Віра Павлівна отримала листа. Останнього. У ньому було всього три слова: «Приїжджай. Я чекаю».

А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – разом. І виявилося, що любов, як добра книга, не має терміну давності. Потрібно лише набратися сміливості і відкрити першу сторінку.