НЕ ЗМогЛА ВІДКРИТИ СЕРЦЕ

—Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? — дівчина з хитринкою оглядала нас із подругою.

—Я Олеся. А що? — здивовано відповіла я.

—Тримай листа, Олесю. Від Тараса, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.

—Від Тараса? А де він сам?

—Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав тебе, Олесю, як дося. Очі видивив. А цього листа дав мені, щоб я помилки перевірила — не хотів Тарас соромитись перед тобою. Ну, мені пора. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.

…Якось ми з подругою під час прогулянки випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а в душі грали пригоди.

Ми з Мар’яною сіли на зручну лавку. Базікали, сміялися. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.

—Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Знайомимося? — хлопець простягнув мені руку. — Тарас.

—Олеся. А це моя подруга Мар’яна. А мовчазного друга як звуть?

—Василь, — тихо сказав другий.

Хлопці здалися нам занадто старомодними і правильними. Тарас діловито зауважив:

—Дівчата, нащо ви такі короткі спідниці носите? А в Мар’яни дуже відвертий виріз.

—Гм… Хлопці, дивіться, куди треба. А то очі розбіжаться в різні боки, — жартували ми з Мар’яною.

—Та не виходить не дивитись. Ми ж хлопці. Може, ще й палите? — допитував Тарас.

—Звісно, палимо. Але не в затяг, — сміялися ми.

Тільки тепер ми з Мар’яною помітили, що у хлопців щось не так з ногами.

Тарас ледве пересувався, а Василь сильно кульгав.

—Ви тут лікуєтеся? — спитала я.

—Так. Я на мотоциклі в аварію потрапив. Василь невдало зі скелі стрибнув, — швидко відповів Тарас. — Нас скоро випишуть.

Ми з Мар’яною, звісно, повірили цій «легенді». Тоді ще не знали, що Тарас і Василь — інваліди дитинства, приречені на життя в інтернаті. Ми були для них глотком свободи.

Вони жили і вчилися в закритому світі, де кожен мав вигадану історію — про аварію, падіння, бійку…

Але Тарас і Василь виявилися цікавими, начитаними, мудрими не за віком.

Ми з Мар’яною почали приходити до них щотижня.

По-перше, їх було шкода. По-друге, у них було чому повчитися.

Наші зустрічі стали звичкою.

Тарас дарував мені квіти, зірвані з клумби, а Василь щораз приносив оригамі власної роботи й сором’язливо передавав Мар’яні.

Потім ми вчотирьох сиділи на лавці: Тарас біля мене, Василь спиною до нас, цілковито захоплений Мар’яною. Вона червоніла, але їй було приємно.

Ми говорили про все й про ніщо.

Промайнуло тепле літо. Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули, попереду випускний клас. І ми з Мар’яною забули про наших знайомих.

…Минули іспити, останній дзвінок, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, пора надій.

Ми знову опинилися біля інтернату. Сіли на знайому лавку, чекаючи, коли підійдуть Тарас і Василь — з квітами, з оригамі… Але дві години пройшли даремно.

І раптом з дверей вийшла дівчина й підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Тараса.

«Люба Олесю! Ти мій запашний цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене диханням, життям. Півроку дарма дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як шкода! Дороги у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кошання.

Мені й Василеві вже вісімнадцять. Нас переведуть до іншого інтернату. Напевно, більше не побачимось. Душа розривається. Сподіваюся, переболітиму тебе.

Прощай, найдорожча!»

На конверті — «Твій назавжди Тарас».

Всередині лежав засушений цвіт.

Мені стало страшно соромно. Серце стислося, бо нічого вже не зміниш. В голові промайнуло: *ми відповідаємо за тих, кого приручили*.

Я й не здогадувалась, які почуття палали в душі Тараса. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Жодних піднесених емоцій — лише дружнє спілкування.

Так, я трохи кокетувала, жартувала. Підкидала дров у вогонь його захвату. Але не думала, що мій легкий флірт стане пожежею для нього.

…З тих пір минуло багато років. Лист пожовк, цвіт перетворився на трухлявину. Але я пам’ятаю наші зустрічі, безтурботні розмови, сміх від жартів Тараса.

…У цієї історії є продовження. Мар’яна прониклася долею Василя. Його батьки відмовилися від нього через «нестандартність» — одна нога була значно коротшою.

Мар’яна закінчила педагогічний інститут, працює в інтернаті. Василь — її улюблений чоловік. У них двоє синів.

А про Тараса від Василя я знаю таке: він прожив життя самотньо. Коли йому виА після його смерті у речах знайшли старий лист — так і не відправлений лист до мене, де він писав, що не перестав любити.