З життя
Немає нічого жахливішого у цьому світі…

Немає нічого страшнішого на світі…
“Ну що, у Дениса все добре. Виписую в садочок.” Лікарка простягла Олені довідку. “Не хворій більше, Дениску.”
Хлопчик кивнув і подивився на маму.
“Підемо.” Олена взяла сина за руку, біля дверей озирнулася. “До побачення.”
“До побачення,” повторив за нею Денис.
У коридорі Олена посадила сина на стілець і пішла у роздягальню за верхнім одягом. Денис весело дригав ніжками і з цікавістю оглядав інших дітей. Вони вдяглися, Олена зав’язала шарфик на шиї сина.
“Завтра в садочок. Сумував?” – спитала вона.
“Звичайно!” – радісно відповів Денис.
Вони вийшли з дитячої поліклініки й пішли засніженою вулицею до автобусної зупинки.
“Мамо! Ну мамо…” Денис тягнув маму за руку.
“Що?” – зірвалася вона з думок про те, що завтра, нарешті, вийде на роботу, що життя знову піде своєю чергою.
Вона простежила за поглядом сина й побачила жінку з відкритою коляскою. У ній сидів хлопчик віком Дениса, з роззявленим ротом, із якого струмочком стікала слина, і порожнім поглядом.
Олена одразу відвела очі.
“Мамо, чому хлопчик у колясці? Він же великий,” – тихо спитав Денис.
“Він хворий,” – відповіла вона.
“Але мене ж ти не возила в колясці, коли я хворів?” – не вгавав син.
“Підемо швидше. Він по-іншому хворий.” Олена глянула на жінку з коляскою, що віддалялась, і потягла сина до зупинки.
Після народження Дениса вона не могла дивитися на хворих дітей, мимоволі приміряючи їхню долю на себе. Жалість наповнювала серце. На матерів вона дивилася зі співчуттям. Вони доглядали за хворими дітьми самі. Чоловіки частіше не витримували й пішли. Добре, якщо поряд були родичі.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи залишила б дитину в пологовому будинку? Свого Дениса? Ні, ніколи. Навіть думати про такий вибір було страшно.
Вони їхали додому автобусом, а Олена згадувала…
***
Колись вона була гарненькою й веселою. Зустрічалася з хлопцями, але заміж не поспішала, а вже про дітей взагалі не думала. Але час йшов, подруги повиходжували заміж, деякі встигли вже не по одному разу, у когось діти вчилися в школі. Рідні й знайомі при зустрічі питали, чи не вийшла вона заміж, і робили здивовані обличчя, почувши відповідь.
З часом їй теж захотілося родини, дітей. Вона зрозуміла, що готова прати й готувати коханому чоловікові, возитися з малям, гуляти з коляскою разом із іншими мамами. Але ті, хто їй подобався, були або одружені, або, маючи за плечима невдалий шлюб, не поспішали у нові стосунки. А ті, кому подобалася вона, не подобалися їй. Вічна історія невідповідностей.
А одного разу Олена зустріла його. Він не підходив під критерії чоловіка, про якого вона мріяла, ніби не її тип. Але подруги й мама в один голос твердили, що час іде, що якщо не вийде заміж зараз, то ніколи вже не вийде. Треба народжувати, а вона все вибирає. Та ж вона неВони вийшли з автобуса, і Олена міцніше стиснула руку сина, усвідомлюючи, що найбільше щастя — це чути його сміх і бачити його здорові очі.
