Неочікувана Щастя

У кафедрі академії ніхто з колег не знав і не повірив би, що у Віри Михайлівни чоловік запеклий алкоголік. Це була її сумна таємниця і гірка біда.

Віра Михайлівна викладачка, доцентка і завідувачка кафедри. На роботі її дуже цінували як фахівця. Вона мала бездоганну репутацію. Усі вважали Віру складною жінкою. У всіх значеннях. А як інакше? Чоловік часто зустрічав Віру на сходах академії, щоб разом (під ручку) іти додому.

Ось вам, Віро Михайлівно, справжня щасливиця! Чоловік у вас такий гарний, уважний, інтелігентний захоплювалися молодші колеги.
Ой, дівчатка, не заздріть! відмовлялася Віра.

Тільки вона одна знала, що витворяє її «інтелігент» вдома. Михайло (чоловік) напивався до непритомності. Приходив, а точніше, приповзав додому брудніший за бруд. Нічого людського в його образі тоді не було. Включити ключ у замок він не міг, тому дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Віра відчиняла, втягувала зі скаргами («лихо моє калинове, коли ти вже напиєшся, сили вже нема») чоловіка в хату, накривала звичайним пледом (щоб не замерз уночі) і поверталася до дисертації. Спочатку кандидатської, потім докторської. Біля нього завжди стояла літрова кружка води. Інакше серед ночі він репетував на весь дім:

Вірьо-о! Пи-и-ити!

Вранці Віра, зібравшись на роботу, звично переступала через сплячого в коридорі чоловіка, виходила і закривала двері. Приходила в академію і сіяла розумне, добре, вічне. Таке могло тривати тиждень, місяць

А потім одного дня Михайло, ніби нічого не було, зявлявся на сходах академії, чекаючи на дружину. Чистий, випрасуваний, усміхнений. Коли Віра виходила після роботи в оточенні колег, він підбігав, цілував у щічку й питав:

Як день пройшов, Вірочко?
Нормально, Мішко. Ходім додому, несхоже зітхала Віра.

І колеги з захопленням провожали поглядом цю милу пару.
«Пощастило Вірі Михайлівні з чоловіком»

Щойно вони переступали поріг квартири, Віра мовчала. Так вона мстила. Жінка знала мовчання є сильною зброєю. Михайло страшенно не виносив цієї укоризненої тиші. Хоча з роками призвичаївся. Він проводив дружину додому й тут же тікав «по справи». Пиячив далі.

Віра й Михайло прожили в шлюбі 28 років. Кохалися гаряче, ніжно, і здавалося назавжди. Потім кохання розвіялось, немов пух із подушки. І ці легкі пірїнки вже не зібрати.

На початку шлюбу довго не виходило завести дитину. Віра дуже переживала. Вважала сімю бездітною неповноцінною, марною. Нарешті народився син. Для Віри він став сенсом життя.

Потрібно було багато всього для малечі. Грошей не вистачало. Михайло всі турботи переклав на дружину. А сам мав лише одну справу сховати горілку й потихеньку її випивати.

Віра ввечері валилася з ніг від клопіт. Тому не відразу розкусила чоловіка. Була молода й наївна. Жодної життєвої мудрості І коли знайшла пляшку на балконі, дуже здивувалась.

Мішку? Чиє це?
Вгадай, жартував Михайло.

Був скандал. Потім ще й ще Сльози, умовляння, погрози За старим сценарієм.

Минали роки. Михайло то знаходив роботу, то швидко її втрачав. Все через пияцтво. Навіть надії не було. Розлучатися Віра не збиралася. Памятала мамині слова:

Доню, заміж виходять один раз! Перший чоловік від Бога, другий від чорта. Хоч соломяний, але чоловік. І ріднішого за батька для дитини не знайдеш.

Віра навіть боялася уявити чоловіка «від чорта»

Вона старанно йшла вгору по карєрних сходах. Розраховувати доводилося лише на себе. Віра звикла до такого чоловіка. Знала напамять увесь цей спектакль під назвою «Запої Михайла». Їй було його щиро шкода. І не більше. У душі все висохло, померло.

Була в Віри відрада син Андрійко. Виріс гарним хлопцем. Перше кохання знайшов у 14. Друге у 19, третє у

Андрій виявився надто закоханим у кохання. Віра хвилювалася. Лише звикала до нової дівчини сина а він уже приводив іншу. Одна «затрималася» на цілих пять років! Віра встигла полюбити Марійку, називала її невісткою. Усім родичам представили дівчину як дружину Андрія. Жили разом: Михайло, Віра, син із Марійкою. Віра натякала на онуків. Мовляв, пора вже весілля, час подумати про спадкоємців. А то якось не по-людськи. Марійка знизувала плечима:

Я давно згодна, от тільки Андрій чогось мішкає

Віра до сина:

Сину! Мені скоро на пенсію. Хочу няньчити онучат!

Андрій мовчав. А потім Марійка зникла. Віра повернулася з роботи речей «невістки» немає.

Віра взяла свою онучку за руку, і в її серці знову розквітла надія, як колишнє весняне сонце.