Неочікуваний дзвінок

Випадковий дзвінок

— Павло Іванович? — голос у слухавці був холодний і офіційний.
— Так, я Павло Іванович. А з ким я розмовляю?
— Це директор будинку малюка. Через тиждень вашій дочці виповнюється три роки, і ми будемо змушені перевести її в інший заклад. Ви точно не заберете її?
— Почекайте, яка малеча? Чия дочка? У мене син, Василько, — в шоці бурмочу я.
— Надія Павлівна Семенченко. Це ж ваша дочка?
— Нні, не моя. Я — Василенко. Павло Іванович, але Василенко.
— Прошу вибачення, — втомлено сказала слухавка, — видно, сталася якась плутанина.
Часті гудки, що пролунали через мить, били по вухах, як дзвін.
«Що за чортівня! — обурювався я. — Якась там дочка, малеча, розумієш! Що у них там за безлад у документах?!».
Але дзвінок враз убився міцною занозою. Чомусь я думав про те, як живеться дітям без дому, без теплої мами, турботливого батька, без піклувальних бабусь. У Василька ж цілий набір родичів, включаючи тіток-дядьків з обох боків…
Олена одразу помітила мою задумливість, невідповіді, але що може сховатися від уважної дружини, з якою ми живемо разом вже скоро 10 років, а знайомі ще з першого класу?!
Вичекавши до вечора, вона за вечерею прямо запитала, що зі мною відбувається.
— Як, — каже, — звуть-то її?
— Кого? — ошелешено відповів я.
«Як вона дізналася про дівчинку? Може, їй теж дзвонили?»
— Надя, — кажу. — Надійка.
— Ах, Надійка, значить… Я у тебе Олена, а вона, значить, Надійка?! — підвищує голос дружина.
— Ну так, — кажу. — Надія Павлівна Семенченко.
— Ти мені ще номер паспорту її скажи! — кричить Олена.
— Та ні у неї ніякого паспорта, навіщо він їй?
— Біженка, чи що? — трохи тихіше верещить моя благовірна.
— Хто біженка? — я зовсім перестав що-небудь розуміти.
— Надійка твоя біженка? Небось, прописатися хоче? Кажи, підлий!
— Що казати-то?! — я сидів, цілком здивований, забувши про вечерю.
І тут Олена заплакала. Не навзрид, не театрально, а якісь злі сльози, що котилися горохом прямо на оборку фартуха.
— Я завтра ж поїду до мами. Май на увазі, Василька я тобі не віддам, — крізь сльози сказала вона.
— Олено, та ти чого? Що з тобою сталося? Навіщо до мами-то?
— А ти думав, я вам із коханкою тут прислужуватиму, з Надійкою твоєю? — зірвалася вона.
Тут до мене тихо став доходити абсурд ситуації. Взяв я дружину за плечі, посадив на кухонний диванчик і розповів їй усе про ранішній дзвінок.
Тепер Олена плакала вже від жалості до дівчинки. Взагалі, у жінок дуже багато сліз, і ллють вони їх з будь-якого приводу і в будь-якій кількості! А я жінок сліз, особливо Олениних, терпіти не можу і навіть боюся.
Вечеряти після таких переживань мені не хотілося, так, поклював чогось.
…Прокинувся я від того, що дружина стояла поруч і копалася в моєму телефоні! За майже 10 років спільного життя такого не було жодного разу. Значить, не повірила… шукає сліди любовного листування. Так мені прикро стало від такого недовіри, так гидко… І тут вона шепоче: «Паааве, Паааве…» і рукою мене тихенько штовхає.
Я вдав, що тільки що прокинувся.
— Паааве, це ось цей номер дзвонив, який стаціонарний, так?
— Так, — на автоматі відповідаю, — цей.
— Ну спи, спи.
І Олена вийшла з спальні, прикривши двері. Мій телефон вона взяла з собою.
Легко сказати — спи. Заснеш тут! Чую, комп’ютер увімкнувся. Я полежав ще трохи, а потім тихенько встав і пішов у вітальню.
Олена швидко рухала мишкою і була так захоплена, що не помітила, як я встав за її спиною.
У рядку пошуку був набраний запит: «Будинок малюка» і наше місто.
Комп’ютер загудів трохи і видав повну інформацію — офіційний сайт, адреса, телефон та навіть фото будівлі. Олена подивилася на екран мого телефону.
— Павле, співпадає!
— Що співпадає?
— Та телефон же! Номер співпадає. Це телефон Будинку малюка!
— Я так і казав. А ти, значить, перевіряєш?
Олена обернулася на стільці.
— Не перевіряю, а уточнюю.
— Навіщо?
— Павле, а будинок-то цей зовсім недалеко, — наче не чуючи мене, задумливо сказала Олена. — А давай туди поїдемо? Ось звідки у них твій номер телефону, якщо ти зовсім стороння людина, а?
— Про це я якось не подумав. А справді, звідки? Може, й справді, з’їздити, розпитати там все? А то так і будуть мені чужих дітей записувати, а я — розбирайся потім!
Заснути цієї ночі мені, власне, не вдалося. Я вже зовсім було засинав, як дружина знову штовхнула мене в бік.
— Пaaавле… Пaaавле…
— Ну що ще?
— А точно у тебе нічого ні з ким не було? Може, там… разочок… випадково… з першою любов’ю, наприклад. Може, ти її зустрів через стільки років, почуття прокинулися, а? І вона тобі не сказала нічого, а дівчинку просто в пологовому будинку залишила. А, Павле? Пaaавле!
— Яка любов, Олено??? Я як сів з тобою за одну парту в першому класі, так і сижу ось… ліг, тобто, тьфу, ну з тобою, в загалі. А 4 роки тому, ти згадай, Василькові якраз 3 роки виповнилося, в садок пішов, хворів увесь час, а ти вже на роботу вийшла, з ним хто сидів-то? Я. Довелося на віддалену роботу перевестися, пам’ятаєш? Нескінченні мікстури, таблетки, режим харчування, візити до лікарів. Які коханки, я тоді на ногах-то насилу тримався, засинав у польоті, ще й не торкнувшись подушки! Не було у мене нікого, нема і бути не може!
— А звідки тоді номер твій там? Хтось же його залишив для зв’язку? — не вгамовувалась дружина.
Це питання і мені не давав спокою. Я вже, грішним ділом, перебрав у думках всіх дам, від яких можна всього очікувати. Ні з якою з них у мене нічого не було, але підступна їх натура цілком могла викинути такий фокус.
Але всі вони вийшли з підозрюваних: хтось успішно влаштувався в особистому житті, в кого-то з дитиною сиділа бабуся, а найактивніша й зовсім виїхала з країни років 5 тому.
Але оскільки в житті може бути навіть те, чого ніяк бути не може, я прийняв тверде рішення відвідати цей Будинок малюка прямо завтра ж.
Хоча ми й приїхали рано, але були не перші — перед дверима директора вже сидів відвідувач, білявий худорлявий чоловічок. Начебто вдягнуто чисто, але якийсь увесь… недбалий, чи що, неохайний. Очі бігають, руки, що стискали якісь папери, трохи тремтять. То чи від хвилювання, то чи, що більш імовірно, після вчорашнього.
— За мною будете, — несподівано густим басом сказав чоловічок.
Майже відразу відкрилися двері, і його запросили до кабінету. Хвилин 15 звідти лунав чийсь рівний голос, перебиваючи басовим бурчанням.
Нарешті чоловічок, розкуйовджений і вже без паперів у руках, вискочив із кабінету, і запросили увійти нас.
— Доброго дня, — приємна брюнетка середніх років стояла біля вікна, покусуючи дужку окулярів. — Ви з якого питання?
— Ми щодо вчорашнього, — пожартував було я.
Жінка сіла за стіл.
— Знаєте, мені зовсім ніколи відгадувати ребуси. Будьте ласкаві, викладіть вашу проблему чітко й по можливості коротко.
Я нагадав їй про вчорашній дзвінок (голос був цілком впізнаваний).
— А, це…— Жінка втомлено усміхнулася. — Вибачте мене, стався збій, дзвонили не вам.
— Як не мені, якщо у вас мій номер! До речі, звідки він у вас,?
— Розумієте, Павло Іванович, я помилилася цифрою. Той номер починається з 927, а я набрала 937. Те, що ви теж Павло Іванович, — чистої води збіг. Ось так буває…
Він, до речі, перед вами заходив.
— Хто? — тупо запитав я, хоча вже знав відповідь на це питання.
— Павло Іванович Семенченко, батько дівчинки.
Тож я ще раз прошу у вас вибачення і прощаюся. Вибачте, у мене багато справ.
Жінка встала.
«Тетяна Семенівна Матищенко» — було написано на її бейджику.
Олена, очевидно, теж встигла прочитати цю інформацію, бо запитала:
— Тетяна Семенівна, а він, цей Павло Іванович, дівчинку забере?
Директорка подивилася на нас і знову сіла за стіл.
— Ні, не забере. Мама дівчинки померла, а у цього Павла Івановича дітей від різних жінок аж семеро. Він за три роки всього двічі був тут, та й то під нашим тиском. Надійка йому не потрібна. Все, шановні? Я відповіла на всі ваші запитання? Тоді до побачення.
Ми, ошелешені побаченим і почутим, вийшли з будівлі.
Старші діти якраз були на прогулянці. Хтось качався на маленьких гойдалках, хтось з’їжджав з гірки, два хлопчики влаштували на лавочці автомобільні перегони.
Я дивився на цих дітей і до мене повільно доходило, що саме тут не так.
У дворі було тихо. Варто було Василька вивести у двір, одразу ж починалися крики, верески, просто галас. Ці діти не галасували, вони не сміялися на повний голос, тільки тихенько перемовлялися між собою. Вони нагадували маленьких старичків. Ці діти одразу стали дорослими, адже дитинства у них не було. Було виживання — у кого в холоді, у кого в голоді, відсутність іграшок, одягу, було байдужість дорослих, а часом і жорстокість.
Я повернувся до Олени. Її очі були повні сліз. Ось знову ці сльози! З будь-якого приводу вони тут як тут!
Ми не поспішно пішли до воріт, і тут тишу розірвав крик — «Мама!». Усі діти, ніби за командою, повернулися у наш бік. Прямо на нас, розкинувши руки, бігла дівчинка у смішній шапочці з помпоном. «Мама, мама, — кричала вона. — Я тут!».
З усього розмаху дівчинка ткнулася в Оленині ноги, і вже звідти почулися плач, такий гіркий, такий надривний, що сльози навернулися і у мене.
— Надійка, Надя! — по доріжці до нас бігла вихователька. Вона спробувала взяти дівчинку на руки, але та брикалася і міцно трималася за Оленину ногу.
Ледве-ледве дівчинку вдалося відірвати від Олени (у виховательки знайшлася шоколадка, яка й вирішила справу), і ми майже бігом покинули територію будинку малюка.
В машині ми мовчали. Олену прямо трясло всю, та й я почувався не дуже. Руки тремтіли, як недавно у мого тезки, і я припаркувався біля узбіччя, щоб трохи заспокоїтися.
Олена подивилася в вікно і очима показала мені на вивіску магазину, який був у двох кроках.
Не домовляючись, у повній тиші, ми синхронно вийшли з машини і, взявшись за руки, пішли в “Дитячий світ”…
За лялькою і рожевим платтям.
Наша дочка Надійка буде найнаряднішою!