Непомічений секрет

**Жодному слову**

— Оксано Іванівно, як ви могли таке допустити? — гарячилася сусідка Галина Миколаївна, розмахувала руками у коридорі комунальної квартири. — Ви ж мати! Я можна так байдуже дивитися, що коїться з вашою донькою?

— Тихше, тихше! — сипіла Оксана Іванівна, озираючись. — Увесь будинок збудите своїми криками!

— Та мені все одно! Хай усі знають, яка ви мати! Даринка вже третій місяць із кімнати не виходить, їсти не хоче, а ви вдаєте, ніби все гаразд!

Оксана Іванівна стиснула гупи й увійшла до кімнати, гримкнувши дверима. Галина Миколаївна ще постояла в коридорі, потім пішла до себе, голосно сопнувши.

У кімнаті було задушливо й тихо. Дарина лежала на ліжку, відвернувшись до стіни, і вдавала, що спить. Мати підійшла до вікна й розчинила його навстіж. Прохолодне осіннє повітря врилося в кімнату, шелестіло шторами.

— Даринко, вставай. Пора обідати, — тихо сказала Оксана Іванівна.

Донька не ворухнулася. Мати сіла на край ліжка.

— Я знаю, що ти не спиш. Давай поговоримо?

— Про що? — глухо відгукнулася Дарина, не повертаючись. — Все вже сталося.

— Сталося, але не закінчилося. Життя триває. Потрібно щось вирішувати.

Дарина різко обернулася до матері. Обличчя було бліде, очі заплакані.

— Що вирішувати, мамо? Що? Він одружується на іншій через тиждень! На тій своїй Іринці з університету! А я, дурна, сиділа й чекала, поки він диплом отримає!

— Даринко, серденько, навіщо себе так мучиш? — Оксана Іванівна погладила доньку по волоссю. — Значить, не доля. Знайдеш іншого, доброго.

— Іншого? — Дарина сіла й дивилася на матір пустим поглядом. — Мамо, ти не розумієш. Я ж…

Вона замовкла й знову відвернулася.

— Що, донечко? Говори, що трапилося.

— Нічого. Просто дуже болить.

Оксана Іванівна зітхнула й підвелася.

— Добре, лежи поки. Але ввечері пообідаєш. Зовсім схудла.

Мати пішла на кухню готувати. Дарина лишилася лежати, втупившись у стелю. У животі щось тягнуло й кололо. Вона поклала руку на живіт і провела пальцями по тонкій сорочці.

— Що ж нам робити? — прошепотіла вона.

На кухні ляскали каструлями, пахло смаженою картоплею. Дарину трохи нудило, як і що дня останні тижні.

Ввечері прийшла тітка Марія, молодша сестра матері. Працювала медсестрою в лікарні й була єдиною в родині, хто розумівся на медицині.

— Ну що, Оксанко, як наша хвора? — запитала вона, знімаючи в передпокої плащ.

— Все лежить, їсти не хоче. Зовсім мене замучила, — скаржилася Оксана Іванівна.

— А до лікаря водила?

— Та куди її поведеш? Встати не хоче.

Тітка Марія зайшла до Дарини.

— Привіт, племіннице. Як справи?

— Нормально, — буркнула Дарина.

— Ну-мо, повернись до мене, — строго сказала тітка. — Подивлюсь на тебе.

Дарина неохоче підкорилася. Тітка Марія уважно оглянула її обличчя, потім взяла за руку й пощупала пульс.

— Коли востаннТітка Марія довго дивилася на племінницю, потім тихо сказала: «Тепер вирішуй сама, але пам’ятай — кожен твій вибір залишить слід у твоєму серці назавжди».