Непотрібна дитина

Василіса дивилася на батьків з обуренням.

– Я вас не просила народжувати його, – злилася вона. – Чому через вашу дитину я повинна страждати? Спершу у мене забрали кімнату, потім зробили безплатною нянькою, а тепер хочете, щоб я віддала єдиного друга, який був зі мною всі ці 9 років?!

– Нізащо! Я переїду до бабусі і житиму з Барсиком! А ви свого Тарасика самі виховуйте!

Шістнадцятирічна Василіса останнім часом постійно сварилася з батьками. У неї були свої причини: після народження сина, батьки ніби забули про старшу дочку.

З дев’яти років вона на себе була повністю надана. Коли вона була молодшою, вона не розуміла, чому мама і тато ставилися до неї з такою байдужістю.

Василіса часто плакала потай від усіх і скаржилася бабусі:

– Вони весь час з Тарасиком! Прошу зі мною пограти, а мама каже, що їй ніколи, а тато взагалі ігнорує! Бабусю, вони мене не люблять?

– Що ти, сонечко, – відводила погляд і заспокоювала онуку Ганна Петрівна, – звичайно люблять! Просто зараз їм важко.

Тарасик маленький, йому потрібна увага й постійний догляд. Ти ж сама розумієш, що він ще навіть голівку не тримає і ножками не ходить…

Ось коли трохи підросте, буде легше. А ти прояви ініціативу, допоможи мамі з братом: гуляй з ним, грайся. Можливо, у мами і тата буде більше часу для тебе.

Ганна Петрівна, роздаючи ці поради, добре знала, що навіть активна допомога Василіси у вихованні молодшого брата суттєво ситуацію не змінить.

Річ у тім, що ані для Катерини, ані для Олега старша дитина не була улюбленою. Їхній шлюб був поспішним, «за обставинами», як зараз говорять. Катерина свідомо додала кілька років до свого віку для більшої поважності.

Вагітність шістнадцятирічної школярки обіцяла Олегу великі проблеми, тому він не знайшов нічого кращого, ніж узяти Катерину заміж.

Ніхто не чекав народження Василіси, до її появи на світ не готувалися. Катери хотіла погуляти на повну силу, і обмеження у вигляді дитини її дратувало.

Олег теж не відчував особливої любові до дочки, бо завжди мріяв мати сина.

Тарасик же став бажаним і очікуваним для батьків. До його появи вони готувалися ретельно і заздалегідь.

Коли Василіса намагалася попросити іграшки чи уваги, мама відповідала:

– У мене зайвих грошей немає. Ти знаєш, що скоро у тебе з’явиться братик, потрібно купити йому одяг, ліжечко, візочок. Чому ти така егоїстична? Ти думаєш лише про себе!

Слухаючи такі закиди, дівчинка стала почуватися винуватою. І справді, чого це вона? У неї майже немає іграшок, але ж братикові потрібніше.

Тарасик ж ні в чому відмови не знав. Катерина і Олег практично щодня купували щось улюбленому синові. Йому навіть приготували окрему кімнату ще до народження – Василісу переселили у вітальню, у її кімнаті зробили ремонт.

Коли Василіса протестувала, батько їй строго пояснював:

– Ти вже доросла, можеш і на дивані спати! Дитині потрібен особистий простір. У нас з мамою кімната маленька, як поставимо туди ліжечко, то місця взагалі не залишиться.

– Не викаблучуйся, – підтримувала батька мама, – я на твоєму місці раділа б. У мене, наприклад, ні братів, ні сестер немає, я одна в сім’ї. А у тебе вже скоро буде з ким гратися.

Коли народився Тарасик, Василіса втратила всі дитячі радості. Катерина і Олег вирішили, що дочка вже достатньо доросла, щоб доглядати за братом.

Коли дитина плакала вночі, батьки прокидалися і будили Василісу:

– Невже ти не чуєш, як кричить дитина? Іди, дай пляшечку, перевір підгузок. Раптом змінити треба.

Василіса вночі вставала до дитини, а вдень, повертаючись зі школи, сиділа з молодшим братом. Катерина відпочивала, маючи на себе улюблену завжди час.

Ганна Петрівна, приходячи в гості, постійно дорікала:

– Катерино, це ненормально! Як можна навантажувати відповідальність за двомісячне немовля на десятирічну дівчинку? Вона багато прислідкує?

– Не бачу в цьому нічого страшного, – відповідала невістці Катерина, – нехай звикає. Рано чи пізно вона стане матір’ю, все це їй ще пережити. А який досвід здобуде!

Ганна Петрівна, я впевнена, що Василіса мені ще скаже спасибі через 10 років! Між іншим, я теж втомлююся.

Навіть з Славком мені не дуже допомагає, постійно на роботі. Увечері грається з Тарасиком півгодинки і все, лежить перед телевізором.

– Катерино, але так не можна! Ти позбавляєш дитину дитинства. Ти не розумієш, що у Василини зараз такий ніжний вік, їй би з подружками в ляльки грати, а не за маленьким дивитися. У мене, окрім Славка, ще троє було. І всі погодки! Я якось впоралася, допомоги ні в кого не просила.

– Тоді часи були інші, Ганно Петрівно, – заперечувала невістка Катерина, – ще раз кажу: я не бачу в цьому нічого ганебного!

В кінці кінців, Тарас – її рідний брат, вона повинна допомагати його виховувати. Вона ж старша!

До тринадцяти років Василіса брата ненавиділа. Тарасик ріс розумним і необачним дитям.

Хлопець швидко зрозумів, що будь-яку свою витівку можна списати на старшу сестру – Василісі діставалося за все:

– Я не розумію, чим ти тут займаєшся, поки нас немає? – лаяв кожного вечора батько. – Я знайшов уламки в сміттєвому кошику. Це ти зламала чашку?

– Не я, – відповідала Василіса, – Тарас її навмисне скинув зі столу, бо я йому не дозволила їсти цукерки.

– А ти чому наказуєш? – одразу втручалась Катерина, – ти її купувала? Знайшлася господиня!

Мені сказали не годувати Тарасика солодким. На обід він повинен спочатку суп з’їсти, а тоді чай з цукерками. А Тарас відмовився від супу, одразу вимагав десерту. Я йому не дала, а він кинув чашку об підлогу.

– Неряха, – обурилась Катерина, – а якщо б дитина поранилася? Доросла вже, а за дитиною подивитися не можеш!

Сьогодні ти покарана, ніяких прогулянок! Сидиш вдома і вчиш літери з Тарасиком.

Ситуація стала критичною, коли Василісі виповнилося шістнадцять. Батьки, не спитавши її згоди, вирішили пристроїти старого Барсика, якого вона колись цуценям врятувала на вулиці.

– Щоб завтра його тут не було! Тарасик почав чихати без причини, підозрюю, це алергія на собачу шерсть.

– Я Барсика не віддам, не заставите! Це єдине живе істота, яка мене щиро любить і розуміє!

– Хто тебе питає? – філософськи зауважив Олег, – ми і так довго твою псину терпіли.

Я б і раніше його вигнав, просто не було причини.

Василіса вперлася:

– Барсик залишиться зі мною, я його нікому не віддам! Він мені дорогий! Ви навіть не розумієте, як я його люблю! І в кінці кінців, чого через свого Тарасика я маю відмовлятися від друга?

Він мені дитинство зламав, твій Тарасик! Через нього у мене не було дитинства! Поки мої подружки на вулиці гуляли, я з коляскою парками тинялась, а ти в цей час, матусю, спала!

Коли мої однокласники ходили до репетиторів і готувалися до іспитів, я розривалася між школою, дитячим садком і домом. Все тому, що ти, мамо, на роботу вийшла.

Досить, мені все набридло! Я йду жити до бабусі!

Ганна Василісу прийняла, проти Барсика нічого не мала.

У бабусі дівчина почувала себе, як вдома – ніхто її не чіпав, ніхто не змушував проводити час з нелюбимим братом. У бабусі вона могла робити все, що бажала.

Катерина дозволила доньці побути в бабусі всього місяць, через чотири тижні зателефонувала і сухо сказала:

– Негайно повертайся! Відпочила? Досить вже, ми самі не справляємось.

– З чого б це? – відповіла Василіса, – хто вам сказав, що я повернусь?

У бабусі мені добре, не збираюся до вас переїжджати!

– Я про твої плани не питаю, – заявила Катерина, – кажу тобі негайно зібрати речі і повернутися додому.

Тарасика нікому забрати з садка! Я змушена обідати відмовлятися, щоб дитину після занять забрати…

– А я тут до чого? – задала справедливе питання Василіса, – це ж твій син, от за ним ти та смотри.

У мене, мамо, є свої справи. Якщо ти забула, я в коледжі вчуся, освіту здобуваю.

Там, у бабусі, я можу нормально робити домашні завдання. Я всі профільні предмети підтягнула! Тому вибачте, я залишаюсь тут.

– Ну почекай, – відповіла Катерина злобно, – от повернеться батько з роботи, я його за тобою направлю. Він перетягне тебе додому! Доросла стала? Самостійна?

Ганна Петрівна, почувши суперечку, попросила внучку передати їй трубку:

– Ти, Катерино, багато на себе береш, – сказала бабуся, – зовсім загнобила дитину, дихнути їй не даєш!

Тарасик вже дорослий, майже сім йому. Що, він не може сам один трохи посидіти?

Бо долаєшся лишати – найми няню! І Василісу не чіпайте, до вас вона не повернеться! Дайте дитині вчитись спокійно! Славкові також це передай!

Василісу залишили в спокої. Від бабусі дівчина дізналася, що з молодшим братом батьки все ж таки знайшли вихід – грошей не пошкодували і няню для улюбленого Тарасика найняли.

За свій вчинок Василіса не відчувала сорому. Зрештою, Тарас – її брат, а не син. Відповідати за нього вона не має.