Несподіване Щастя

НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ

На кафедрі університету ніхто з колег не знав і не повірив би, що у Вікторії Олександрівни чоловік запойний пяниця. Це була її сумна таємниця і гірке лихо.

Вікторія Олександрівна викладач, доцент і завідувачка кафедри. На роботі її дуже поважали як фахівця. Репутація бездоганна. Усі вважали Вікторію влаштованою жінкою. У всіх сенсах. Як інакше? Чоловік часто зустрічав її біля університету, щоб разом (під ручку) йти додому.

Ось воно, Вікторіє Олександрівно, яка ж ви щаслива! Чоловік у вас такий гарний, уважний, інтелігентний… зітхали молодші колеги.

Ой, дівчатка, не заздріть! відбрикувалася Вікторія.

Лише вона знала, що витворяє її «інтелігент» вдома. Сергій (чоловік) напивався до непритомності. Приходив, вірніше, повз додому, брудніший від бруду. Нічого людського в ньому тоді не лишалося. Ключем у замок потрапити не міг, тож дзвонив, падав біля дверей і засинав мертвим сном. Вікторія відчиняла, втягувала з примовками («лихо моє, коли ж ти перестанеш пити, сил більше нема» тощо) чоловіка в дім, накривала ковдрою (щоб не замерз) і поверталася до докторської. Біля нього завжди лишала літрову кружку води. Інакше серед ночі верещав на весь будинок:

Вікто! Пи-и-ити!

Вранці, зібравшись на роботу, Вікторія звичайно переступала через сплячого в коридорі чоловіка, виходила й зачиняла двері. Приходила в університет і сіяла розумне, добре, вічне. Таке тривало тиждень, місяць…

А одного дня Сергій, ніби нічого й не було, стояв на сходинках університету чистий, вигладжений, усміхнений. Коли Вікторія виходила в оточенні колег, він підбігав, цілував у щічку й питав:

Як пройшов день, Віточко?

Нормально, Сержу. Ходімо додому, зітхала вона.

Колеги з захопленням проводили поглядом парочку.

«Пощастило Вікторії Олександрівні з чоловіком…»

Щойно вони переступали поріг, Вікторія замовкала. Так вона мстила. ЗнаІ коли маленька Вірочка обійняла бабусю й прошепотіла: “Ти моя найкраща у світі”, Вікторія Олександрівна зрозуміла у її розбитому серці знову проростає щастя.