Невелике село на горбі серед мохів і журавлини.

Дідька невеличке, скоріше хутірець. Розкинулося на пагорбі серед мохів та журавлини. Чотири двори з дахами, що поріділи від дощів, обсипані гонтою, тулилися під потужними дубами, через що село й називалося Дубки. І жило в цих Дубках усього одинадцять душ. Село жило своїм господарством, полюванням та риболовлею.

Заможнішим за всіх у селі був Іван Трохимович. Чоловік скупий і роботящий. Роками вже під шістдесят, але він ще міцний та жилистий. Цієї осені зібрав журавлини пудів на п’ятнадцять, звісно ж не сам, а з Петриком.

Сином своїм, значить. Петрик молодший, йому — вісімнадцять. Двоє старших синів живуть у Києві і вже три роки як не приїжджали додому. Петрик, хоча й не прагне в місто, до сільської роботи теж не дуже горнеться. Якось під ранок прийшов додому і сказав батькові: — Засилай, батьку, сватів до Озерків. — Це до кого ж? — нахмурився Іван. — До Дем’янів, до Поліни їхньої.

Знаючи крутий характер батька, додав: — Якщо не пошлеш сватів, утечу з нею в місто до братів. Немає радості в Івана від молодшого. Не в нього він ужився. Якийсь легковесний, вітряний. Господар із нього ніякий, а останній же. Якщо піде в місто, одному залишатиметься з господарством. Марфа, його стара жінка, зовсім ніяк не стала, хвороба якась її цілком з’їла. Вася Дем’янов сам п’яниця і ледар, а дівка в нього красуня. Бачив її Іван влітку на покосі. Висока, статна, руса коса до пояса. У великих сірих очах омути. Чого тільки знайшла вона в Петрику? Така дівка будь-який дім прикрасить, та й Марфі давно помічниця потрібна. Довго чи коротко, а на Покрову зіграли весілля.

А ще через місяць у Дубки приїхав уповноважений і забрав Петрика в солдати. На проводах Поліна плакала за Петриком, як за покійником. Із відходом Петрика життя Поліни в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав давати їй проходу. Спочатку начебто в жарт ущипне її, проходячи повз, спробує обійняти, коли вона доїла корову.

А якось, коли вона мила підлогу в світлиці, нахабно заліз їй під спідницю. Вона не могла нічого відповісти, їй соромно було перед свекрухою, що лежала за завісою. Якось, коли вона збирала сіно на сіноку, Іван підкрався ззаду, повалив її на сіно і поліз цілуватися, дихнувши на неї часниково-самогонним перегаром. Колюча, мохната борода закрила все її обличчя, не даючи крикнути. Поліна почала задихатися, а свекор уже шукав під спідницею. Як їй вдалося вибратися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила, наставила їх на груди свекра й важко дихаючи пролепетала: «Заколю! Собака старий! Прости, Господи!» З цього дня свекор нахабити перестав, але почав причіплятися до Полі за кожну дрібничку: то не так вона зробить, то це не так. Взагалі, життя дівчині зовсім не стало.

І плакала Поліна, горювала. Ходила в Озерки до матері, жалілася їй. А що мати? Пожаліла, поплакала і відправила назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петрик, все налагодиться». Перед відходом у Дубки Поліна зайшла в сільпо купити сірників, приправ для кухні. Взяла лаврового листа, червоного перцю, порошку гірчичного — свекор наказував. З великою нехотóю пішла в Дубки. Поліна йшла поскрипуючи валянками по снігу й роздумувала про свою нелегку долю. Ось третій місяць пішов як поїхав Петрик.

Подобався їй цей веселий, бешкетний хлопець. Хоч у селі й були видніше хлопці. Так грубі всі, хамовиті, а цей ласкавий, грубого слова не почуєш. Полюбити оце із ним толком не встигли. А тепер свекор намагається замість сина потішитися. «Не буде цьому! Треба відвадити старого гріховника! Але як?» Так занурена в свої думки Поліна і не помітила, як прийшла у Дубки. Свекор зустрів її з наріканням, що довго ходила, та не те купила. Попивши молока, Поліна пішла в свою кімнату й замкнула двері на засув. На завтра топили лазню. Лазня стояла вдалині від дому, біля маленького ставочка.

Поліна натаскала води, розтопила пічку. Потім, коли поралася по господарству, поклала в кишеню фартуха пакет з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибиратися в лазні, натерла перцем і гірчицею лавочку, щедро насипала пекельну суміш в цеберко з розпареним віником. Від запаху перцю і гірчиці у неї защипало в носі. Поліна чхнула і вискочила з лазні. Вискочила вона якраз вчасно, назустріч вже йшов свекор з клунком білизни під пахвою. — «Чого лазню стужаєш, стерво», — накрикнув він на неї. Відступивши з доріжки в кучугур, Поліна мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Закривши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її було готове вирватися з грудей. «Що буде?» І страшно Поліні, і азартно на душі від того, що наважилася покарати нечемника. «Зараз тобі, старий пеньок, жару буде». «Ось стерво»— подумав Іван. Мабуть, погано провітрила лазню? Чи головешка в пічці ще тліє». Поковирявши кочергою в топці й заливши водою тліючий вуглик, Іван забрався на полок і з насолодою розтягнувся на ньому.

Полок був гарячий і трохи обпікав шкіру. Іван поерзав спиною й задом, звикаючи до жару, але жар почав переходити в печіння. Нічого не розуміючи, Іван сів на полок. Пошарив долонею по дошках полока. Нічого не виявив. Інстинктивно почухав, цією ж долонею, своє «господарство» і одразу ж мало не гепнувся на підлогу. Відчуття було таке, ніби спереду ужалила оса, а ззаду нарізалася кропивою.

Заревівши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив у чому мати народила з лазні, і плюхнувся в сугроб. Жар трохи стих, але сидіти в снігу стало холодно і він побіг назад у лазню. У хаті підлозі, давлячись від щиросерді здержуваного сміху, котилася Поліна. Зі свого кута виповзла Марфа і здивовано уставилася на Поліну, від якої з дня проводів Петра, сміху не чула. Марфа давно помітила, що її чоловік чіпляється до невістки, та заступитися за неї сил не було, а тепер Поліна, візьми, та і скажи свекрусі, що вона утворила, як покарала старого. Марфа спочатку нахмурила білесо-сірі брови — стало шкода чоловіка, а потім з посмішкою таки сказала: «Так йому, кобелю, і треба». Увійшовши знову в лазню, Іван став здогадуватися, що ж із ним сталося. Мо може на полок, що потрапило? Зачерпнувши в ківш гарячої води, він щедро змив полок і знову заліз на нього. Наче нічого не опікало. Піддавши в пічку, Іван взяв з цеберкала віник і почав ляпати ним по спині й ногах, але тут у нього защипало в носі і в очах, тіло знову загорілося вогнем, а в задниці засвербіло так, ніби він сів у мурашник. Скотившись із полока на підлогу, він поповз до дверей і ледве не викинув її, вискочив із лазні у знайомий сугроб. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, одразу пішов спати, але заснути йому не вдалося.

Все тіло горіло. Він крутився на скрипучому ліжку, як в’юн на сковорідці, і майже виЙте від болю, ледве стримуючи стогони. Коли вже неймовірно терпіти, він розкрив вікно, спустив кальсони і виставив палаючу задницю на мороз. Стало легше, але Іванові здавалося, що від його задинці можна запалити цигарку. Слава богу, ніч, якщо б хтось побачив цю картину: Іван — відлюдник, сидячи на підвіконні з голим… як ворона на сучку, важко сказати, що б про нього подумали. По-своєму оцінив подію вірний пес Босий, чия будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув господаря за….. Від несподіваної ласки у Івана всередині похолоділо, і він, зм’якнувши, гепнувся на підлогу. Від грому піднялася Марфа, вийшла з кімнати Поліна, зі свічкою в руці.

Від картини, яку вони побачили, хотілося і плакати, і сміятися. З голими задницями, без почуттів, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно зазирала кошлата морда Босого. З того дня Іван перестав чіплятися до Поліни, так нічого і не сказавши їй. А незабаром Поліна отримала від Петра листа і виїхала до нього, де він служив.

Хоча баба Дарина в своїй розповіді й назвала невістку Поліною, а я думаю, що це вона про себе. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, а в очах досі іскряться бісовські іскорки…