Невелике село на пагорбі, серед мохів і журавлини.

Деревенька была маленькая, скорее хуторок. Расположилась она на холме, плавающем среди мхов и калины. Четыре двора с серыми от дождей крышами, крытыми дранкой, ютились под могучими дубами, из-за чего и называлось поселение Дубки. В этих Дубках жило всего одиннадцать человек. Жила деревня своим хозяйством, охотой и рыбалкой.

Самым богатым в деревне был Іван Трохимович. Мужчина был скупой, но трудолюбивый. Ему было около шістдесяти, но он еще крепкий и жилавый. В ту осень он собрал около п’ятнадцяти пудів ягід, конечно, не один, а с Петрусем.

Петрусь, сын його младший, йому тільки вісімнадцять. Два старших сина жили у Києві, і вже три роки не з’являлися в рідному домі. Петрусь сам не дуже прагне в місто, але й до сільської праці не особливо лежить душа. Одного ранку він прийшов додому і сказав батькові:

— Засилайте сватів до Озерок.

— До кого саме? — суворо запитав Іван.

— До Дем’янових, до Оленки їхньої.

І знаючи суворий характер батька, додав:

— Якщо не пошлете сватів, втечемо з нею до міста до братів.

Іван не мав радості від молодшого. Не вдався в нього: якийсь легковажний, вітер в голові. Господар з нього ніякий, а останній, та й все ж таки. Як піде в місто, самому доведеться крутитися з господарством. Марина, його старенька, зовсім немічна стала, якась хвороба її зовсім виснажила. Вася Дем’янов сам п’яниця і ледар, але дівчина в нього красуня. Іван бачив її влітку на косовиці. Висока, статна, русява коса до пояса. В великих сірих очах бездонність. І що вона знайшла в тому Петрусі? Та така дівчина будь-який дім прикрасить, а Марині давно потрібна допомога стала. Довго — чи коротко, а на Покров зіграли весілля.

А ще через місяць до Дубків приїхав уповноважений і забрав Петруся до війська. На прощанні Оленка плакала за Петрусеві, як за мертвим. Із від’їздом Петруся життя Олени в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав давати їй спокій. Спочатку ніби жартома ущипне, коли проходить повз, то спробує обійняти, коли вона доїть корову. А коли мила підлогу в хаті, нахабно поліз їй під спідницю. Вона нічого не могла відповісти, стидалася перед свекрухою, яка лежала за ширмою. Одного разу, коли набирала сіно на сараї, Іван підкрався до Олени ззаду, повалив її в сіно й поліз цілуватися, дихнувши на неї часниково-самогонним перегаром. Колюча, волохата бородища закрила все її обличчя, не даючи крикнути. Олена почала задихатися, а свекор уже ліз їй під спідницю. Як їй вдалося вирватися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вирвавшись, схопила вила і наставила їх в груди свекра, важко дихаючи прошипіла: «Заколю! Псовіще старе! Прости мене, Господи!» З цього дня свекор бешкетувати перестав, але почав дорікати Олені за кожну дрібницю: то не так зробить, то не те. Життя дівчині не стало зовсім.

І плакала Олена, і журилася. Ходила в Озерки до матері, скаржилася їй. Мати ж пожалкувала, погорювала і відіслала назад. “Терпи”, сказала. “Прийде Петрусь, все налагодиться”. Перед від’їздом у Дубки Олена зайшла в сільпо купити сірників, приправ для кухні. Взяла лавровий лист, червоного перцю, гірчичного порошку — так свекор наказав. З великою неохотою вона пішла в Дубки. Олена шурхотіла валянками по снігу і думала про свою нелегку долю. Уже третій місяць, як Петро поїхав.

Подобався їй той веселий, молодий хлопець. Хоча були в селі і хлопці поважніші, але всі грубі, нечемні, а цей лагідний, грубого слова не почуєш. Любитися з ним толком не встигли. А тепер свекор намагається розважатися за його місце. “Не бути цьому! Треба відвадити старого хитрюгу! Але як?” Так заглиблена в свої думки, Олена і не помітила, як дійшла до Дубків. Свекор зустрів її ворчанням, що довго ходила та не те купила. Випивши молока, Олена пішла в свою кімнату і закрила двері на засув.

Наступного дня топили баню. Баня стояла в стороні від будинку, біля маленького ставочку. Олена натягала води, розтопила піч. Потім, коли займалася господарством, поклала в кишеню передника пакетик з червоним перцем. Вирішиючи, що цього замало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибиратися в бані, натерла перцем і гірчицею полок, рясно насипала адську суміш в шайку з розпареним віником. Від запаху перцю і гірчиці в неї защипало в носі. Олена чхнула і вискочила з бані. Вискочила вона якраз вчасно, назустріч уже йшов свекор зі згортком білизни під пахвою. — “Навіщо баню студиш, клята”, — нагримав він на неї. Відступивши з доріжки в сніг, Олена мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Закривши за собою двері, вона притулилася до стіни, її серце було готове вирватися з грудей. “Що буде?” І страшно Оленці, і весело на душі, що насмілилася покарати шкідника. “Зараз тобі, старий пень, жару буде”. “Ось стерва” — подумав Іван. Напевно, погано провітрила баню? Або головешка в кам’янці ще тліє.” Покопавшись кочергою у печі і заливши водою тліючий вуглик, Іван заліз на полок і з насолодженням простягнувся на ньому.

Полок був гарячий і трохи обпалював шкіру. Іван потіснився спиною і задом, звикаючи до жару, але жар став переходити в пекучість. Нічого не розуміючи, Іван сів на полоку. Обмацав рукою дошки полока. Нічого не виявив. Інстинктивно почухав, тією ж рукою, своє “хазяйство” і тут же ледь не впав на підлогу. Відчуття було таке, немов спереду вкусила оса, а ззаду обдерли кропивою.

Закричавши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив голим з бані, і плюхнувся в сніг. Пекучість трохи стихла, але сидіти в снігу стало холодно і він побіг назад до бані. В хаті по підлозі, давиться від ледве стримуваного сміху, каталася Олена. З свого кутка виповзла Марина і здивовано подивилася на Олену, від якої з дня проводів Петра, сміху не чула. Марина давно помічала, що її чоловік причіпляється до невістки, та заступитися за неї сил не було, а зараз Оленка, візьми, та й розкажи свекрусі, що вона наворотила, як покарала старика. Марина спершу насупила біляві брови — стало шкода чоловіка, а потім зо сміхом і сказала:»Так йому цьому гультяю і треба». Зайшовши знову до бані, Іван почав міркувати, що ж з ним сталося. Може на полоку, що попало? Набравши ковш гарячої води, він рясно скатил полок і заліз на нього. Здавалося, нічого не обпалювало. Додав у кам’янку, Іван взяв з шайки віник і став хльостати ним по спині і стегнах, але тут у нього защипало у носі і в очах, тіло знову запалало вогнем, а в задниці засвербіло так, ніби він сів у мурашник. Звалившись з полока на підлогу, він поповз до дверей і ледь не вибивши її, випав з бані в знайомий сніг.

До хати Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, відразу пішов спати, але заснути йому не вдалося. Все тіло пекло. Він крутився на скрипучому ліжку, як в’юн на сковородці і ледь не вив від болю, ледве стримуючи стогони. Коли стало нестерпно, він розчинив вікно, спустив кальсони і виставив палаючу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задниці можна закурити самокрутку. Слава Богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — цураючийся гординя, сидячий на підвіконні з голими сідницями, як ворона на сучку, важко сказати, що б про нього подумали. По-своєму оцінив те, що відбувається, вірний пес Босий, чия будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув господаря ззаду. Від несподіваного прояву ласки у Івана в грудях похололо і він, ослабнувши, грохнувся на підлогу. Від грохоту встала Марина, вийшла зі своєї кімнати Олена зі свічкою в руці.

Від побаченої картини і плакати хотілося, і сміятися. З голою задницею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно заглядала волохата морда Босого. С того дня Іван перестав причіплятися до Олени, щоправда, так нічого і не сказавши їй. А невдовзі Олена отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоча баба Дарка в своїй історії і назвала невістку Оленою, я думаю, що це вона про себе. На неї схожа, хоч їй і за вісімдесят, а в очах досі іскряться чортенята…