Невеликий хутірець на околиці.

В селі було всього чотири хати, криті сірим шифером і розташовані під могутніми дубами, які й дали назву селу – Дубини. Жили тут всього одинадцятеро людей. Село своїм господарством жило: полюванням і риболовлею.

Найбагатший у селі був Іван Трофімович, хоча й був він типовим скнарою. Йому вже було під шістдесят, але він був міцним і витривалим. У ту осінь він зібрав з Петром, своїм молодшим сином, 15 пудів журавлини. Петро був молодший, йому було вісімнадцять. Двоє старших братів жили в Києві, не приїжджали вже три роки додому. Петро до міста не рвався, але і до сільської роботи його не тягнуло.

Якось, прийшовши під ранок додому, Петро сказав батькові: — Засилай, батьку, сватів у Озера. — Це до кого ж? — суворо запитав Іван. — До Дем’янових, до їхньої Галини. Знаючи крутий норов батька, додав: — Якщо не пошлеш сватів, то втікну з нею до міста до братів.

Іванові не було радості від молодшого. Не в нього він удатний. Якийсь легковажний, вітряний. Господар ніякий, але ж останній. Якщо піде в місто, доведеться одному господарити. Марфа, стара його, зовсім немічна стала, якась хвороба виснажила її. Василь Дем’янов п’яниця і ледар, а дочка у нього гарна. Побачив її Іван влітку на косовиці. Висока, статна, з русою косою до пояса. У великих сірих очах — глибина. Що ж вона в Петрові знайшла?

Така дівка будь-який дім прикрасить, та й Марфі давно помічниця потрібна. Довго чи коротко, а на Покрову зіграли весілля. А через місяць у Дубини приїхав уповноважений і призвав Петра в солдати. На проводах Галина плакала, як за померлим. З відходом Петра життя Галини в Дубинах стало нестерпним. Свекор не давав їй проходу. Спершу начебто жартома ущипне, то обійняти намагався, коли вона доїла корову. А коли вона мила підлогу в горниці, нахабно заліз до неї під спідницю. Вона не могла нічого відповісти, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за завісою.

Одного разу, коли вона набирала сіна на сіннику, Іван підкрався до Галини ззаду, повалив її в сіно і намагався поцілувати, дмухнувши на неї чесночно-самогонним перегаром. Колюча борода закрила їй обличчя, не давши крикнути. Галина стала задихатися, а свекор вже копався у неї під спідницею. Як їй вдалося вирватися з-під Івана, вона не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила і наставила їх у груди свекрові, важко дихаючи прошепотіла: «Заколю! Старий кобель! Прости мене, Господи!»

З того дня свекор припинив нахабничати, але став причіплятися до Галини за кожну дрібницю: то не так зробить, та це не так. Загалом, життя дівчини стало нестерпним. І плакала Галина, і жалілася. Ходила в Озера до матері, скаржилася їй. А що мати? Пожаліла, поплакала і відправила назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петро, все налагодиться». Перед відходом у Дубини Галина зайшла у сільпо купити сірників, приправ для кухні. Взяла лаврового листа, червоного перцю, гірчичного порошку — наказав свекор. З великою неохотою пішла у Дубини.

Галина йшла, поскрипуючи валянками по снігу, і роздумувала про свою нелегку долю. Вже третій місяць пішов, як поїхав Петро. Подобався їй цей веселий, жвавий хлопець. Хоча були в селі й хлопці примітніші, але всі грубі, хамуваті, а цей ласкавий, грубого слова не почуєш. Полюбитися ось тільки з ним як слід не встигли. А тепер свекор замість сина норовить порадуватися. «Не бути цьому! Потрібно відвадити старого… Але як?» Так замислившись, Галина й не помітила, як прийшла в Дубини. Свекор зустрів її з бурчанням, що довго ходила, та не те купила. Попивши молока, Галина пішла до своєї кімнати і закрила двері на засув.

Наступного дня топили лазню. Лазня стояла в стороні від хати, біля маленького ставочка. Галина натягла води, розтопила піч. Потім, по господарству працюючи, поклала в кишеню фартуха пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, пішовши прибиратися у лазні, натерла полицю перцем і гірчицею, щедро насипала адську суміш у відро з розпареним віником. Від запаху перцю і гірчиці у неї защипало в носі. Галина чхнула і вибігла з лазні.

Вибігла якраз вчасно, назустріч вже йшов свекор із білизною під рукою. — «Чого лазню студиш, стерво», — накричав він на неї. Відступивши зі стежки в замет, Галина мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, її серце билося, готове вискочити з грудей. «Що буде?» І страшно Галині, і задорно на душі, що наважилася покарати негідника. «Зараз тобі, старий пень, буде жарко».

«От стерво!» — подумав Іван. Мабуть, погано провітрила лазню? Або в пічці ще тліє головешка». Поскребши кочергою в печі й заливши водою тліюче вугілля, Іван заліз на полицю і з насолодою розтягнувся на ній. Полиця була гарячою і трохи обпікала шкіру. Іван покрутився спиною і задом, звикаючи до жару, але жарка почала переходити в болючу печію.

Нічого не розуміючи, Іван сів на полиці. Пошарив долонею по дошках полиці. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав цією ж долоню своє «господарство» і відразу мало не грохнувся на підлогу. Відчуття було таке, ніби спереду вжалила оса, а ззаду надрали кропивою. Заревівши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив у чому мати народила з лазні й плюхнувся в замет. Печія трохи вщухла, але сидіти в снігу стало холодно, і він побіг назад у лазню.

В хаті по підлозі, давлячись від ледве стримуваного сміху, качалася Галина. Зі свого кутка вилізла Марфа і здивовано втупилася на Галину, від якої з дня проводів Петра сміху не чула.

Марфа давно помітила, що її чоловік чіпляється до невістки, але сили заступитися за неї в неї не було, а тепер Галина взяла й розповіла свекрусі, що вона вчинила, як покарала старого. Марфа спочатку нахмурила білі брови — стало жаль чоловіка, але потім зі сміхом і сказала: «Так йому кобелю і треба».

Прийшовши знову в лазню, Іван став міркувати, що ж з ним відбулося. Чи на полицю що потрапило? Зачерпнув у ковшик гарячої води, він щедро скотубов полицю і заліз на неї. Здається, нічого не обпалювало. Піддавши в кам’янку, Іван взяв з відра віник і став хльостати їм по спині і стегнах, але тут у нього защипало у носі і в очах, тіло знову запекло вогнем, а ззаду засвербіло так, ніби він сів у мурашник.

Скотившись з полиці на підлогу, він повзом доповз до дверей і, ледве не вибивши їх, вивалився з лазні в знайомий замет. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, відразу пішов спати, але заснути йому не вдалося. Весь тіла горіло він вертівся на скрипучому ліжку, як в’юн на сковорідці, і мало не вив від болю, ледве стримуючи стогін. Коли стало нестерпно, він розчинив вікно, спустив кальсони і виставив гарячу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задоволена можна прикурити самокрутку. Дякувати Богу вночі ніхто цю сцену не побачив, інакше б що подумали про Івана — відлюдька, гордовитого, який сидить на підвіконні з голою۔۔۔, як ворон на сучку.

По своєму оцінив це вірний пес Барс, чия будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув хазяїна за…..

Від несподіваної ласки Івану в грудях похолодело, і він, обм’якнувши, грохнувся на підлогу. Від грохоту встала Марфа, вийшла зі своєї кімнати Галина зі свічкою у руці. Від картини, що вони побачили, хотілося і плітити, і сміятися. З голою задницею, без свідомості на підлозі лежав Іван, а в відчинене вікно заглядала волохата морда Барса. З того дня Іван перестав чіплятися до Галини, так нічого й не сказавши їй.

А незабаром Галина отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив. Хоча баба Дарина у своєму оповіданні й назвала невістку Галиною, а я думаю, що це вона про себе говорила. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, а в очах досі вогники бісівські миготять…