З життя
Невеликий сільський куточок.
В українській невеликій, майже хуторі, розкинулось селище на пагорбі серед моху та журавлини. У селі всього чотири двори, дахи яких від дощів стали сірими, криті дранкою, притулилися під могутніми дубами, через що й назвали село Дубки.
У Дубках жило лише одинадцять душ. Люди тут жили завдяки господарству, полюванню та рибальству. Найзаможнішим в селі був Іван Трохимович. Він був скупий і роботящий чоловік. Йому вже під шістдесят, але сили ще в ньому є. Цієї осені назбирав п’ятнадцять пудів журавлини, звісно, не сам, а з Петром. Це його син. Петро — молодший, йому вісімнадцять. Двоє старших синів живуть у Києві і вже три роки не були вдома. Петро поки що в місто не тягнеться, але й до сільської праці не дуже пристосований. Одного ранку, прийшовши додому, Петро сказав батькові: — Засилайте, батьку, сватів в Озірці. — Куди саме? — похмуро запитав Іван. — До Дем’янових, до їхньої Павлинки. І знаючи сувору вдачу батька, додав: — Якщо не пошлете сватів, піду з нею в місто до братів. Не знайшлось Івану відради від молодшого. Він не дурень, легковажний. І господар з нього ніякий, але ж останній він. Піде в місто, а залишуся я на самоті з господарством. Марфа, стара його, зовсім слабка стала, хвороба її звела. Василь Дем’янов сам собі п’яниця та ледар, а дівчина у нього красуня. Бачив її Іван влітку на косовицях. Висока, статна, руса коса до пояса. Величезні сірі очі. І що ж вона знайшла в Петрі? Так!
Дівчина така будь-яку хату прикрасить, і Марфі давно помічниця потрібна. Довго чи коротко, але на Покрови справили весілля. А ще через місяць у Дубки приїхав представник і забрав Петра в армію. На проводах Павлинка плакала за Петром, як за покійником. З від’їздом Петра життя Павлини в Дубках стало нестерпним. Свекор перестав її пускати. Спочатку, ніби жартуючи, то ущипне, коли йде повз, то спробує обійняти, коли вона доїть корову. А як мила підлогу у світлиці, нахабно заліз їй під спідницю. Вона нічого не могла відповісти, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за ширмою. Якось, коли набирала сіна на сіннику, Іван підкрався до Павлини ззаду, повалив її в сіно і ліз цілувати, дихнувши на неї часниковим перегаром. Колючий, мохнатий бородатий закрив усе її обличчя, не даючи крикнути. Павлина стала задихатися, а свекор копирсався під її спідницею. Як їй вдалося вибратися з-під важкого Івана, вона не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила, націлила їх у груди свекра і важко дихаючи прошипіла: «Заколю! Кобель старий! Прости мене, Господи!»
З цього дня свекор перестав чіплятися до Павли, але став обзивати її за кожну дрібницю: то не так вона робить, то це не так. Врешті-решт життя у дівчини стало нестерпним. І плакала Павлина і жалкувала. Ходила в Озірці до матері, скаржилася їй. А що мати? Пожаліла, поплакала і відправила назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петро, все налагодиться». Перед поверненням у Дубки Павлина зайшла в сільский магазин, щоб купити сірники і приправи для кухні. Взяла лавровий лист, червоний перець, порошок гірчиці — свекор наказував. З малою охотою пішла в Дубки. Павлина йшла, скриплячи валянками по снігу, і роздумувала над своєю нелегкою долею. Вже третій місяць, як поїхав Петро.
Подобався їй цей веселий, бешкетний хлопець. Хоча в селі були й красивіші хлопці. Але грубі всі, безсоромні, а цей ніжний, грубого слова від нього не почути. Полюбити ж як слід не встигли. А тепер свекор норовить замість сина потішитися. «Не буде цього! Треба відвадити старого зіграча! Але як?» Поглиблена в свої думки, Павла навіть не помітила, як дійшла до Дубків. Свекор зустрів її з бурчанням, що довго ходила і не те купила. Попивши молока, Павла пішла в свою кімнату і замкнула двері на засув. Наступного дня топили баню. Баня стояла далеко від дому, біля маленького ставка. Павлина натягала води, розтопила піч. Потім, коли поралася по господарству, поклала в кишеню фартуха пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли зібралася приби|ратися в бані, натерла полок перцем і гірчицею, щедро насипала адської суміші в тазик з вологим віником. Від запаху перцю і гірчиці в неї защипало в носі. Павла чмихнула і вискочила з лазні. Вискочила вона якраз вчасно, на зустріч уже йшов свекор з вузликом білизни під пахвою. — «Навіщо баню студиш, шмаркачко», — накинувся він на неї. Переступивши з тропи у снег, Павла мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її було готове вискочити з грудей. «Що буде?» Страшно Павлинці і радісно на душі, що вирішила покарати негідника. «Зараз тобі, старий, буде спекотно». «Ах ти, шмаркачка» — подумав Іван. Напевно, погано провітрила баню? Або головешка в каменці ще тліє». Поковирявши з пічкою кочергою і заливши водою тліючий вугіль, Іван виліз на полок і із задоволенням розтягнувся на ньому. Полок був гарячий і трохи обпалював шкіру. Іван пом’явся спиною і задом, звикаючи до спеки, але спека поступово перейшла в печіння.
Нічого не розуміючи, Іван сів на полок. Пробіг рукою по дошках полока. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав, цією ж рукою, своє «господарство» і тут же майже звалився на підлогу. Відчуття було таке, ніби передом вкусила оса, а ззаду накрили кропивою. Вревнувши від болю, як поранений ведмідь, Іван вскочив, як мати народила, з лазні, і плюхнувся в сніг. Печіння трохи вщухло, але сидіти на снігу стало холодно, і він побіг назад у баню. На підлозі, подавляючи ледве стримуваний сміх, качалася Павла. З кута свого вилізла Марфа і здивовано втупилася на Павлу, від якої зі дня від’їзду Петра, сміху не чула.
Марфа давно помічала, що її чоловік чіпляється до невістки, але захистити її сил не було, а тепер Павлина, взяла так і розказала свекрусі, як покарала старого. Марфа спершу насупила молочні брови — стало жаль чоловіка, але потім зі сміхом і сказала: «Так тому кабелю і потрібно». Увійшовши знову в баню, Іван став міркувати, що ж з ним сталося. Може на полок що потрапило? Зачерпнувши ковш гарячої води, він рясно змив полок і заліз на нього. Наче нічого не обпалювало. Піддавши в каменку, Іван взяв з шайки віник і став ганяти ним по спині і зав’язках, але тут у нього защипало в носі і в очах, тіло знову запалало вогнем, а в залі свербило так, ніби він сів у мурашник.
Зкотившись з полока на підлогу, він повзком доповз до дверей і майже вибивши її, викотився з лазні в знайомий сніг. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечері не захотів, одразу пішов спати, але заснути йому не вдалося. Все тіло палало. Він крутився на скрипучій ліжку, як в’юн на сковороді і едва не вив від болю, ледве стримуючи стони. Коли стало нестерпним, він розчинив вікно, зняв кальсони і виставив палаючу задню на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його сяїни можна прикурити цигарку. Слава богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — відлюдний гордій, що сидить на підвіконні з голою задницею, як ворон на сучку, важко сказати, що б про нього подумали.
По-своєму оцінив що відбувається вірний пес Васка, чиї будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи і лизнув хазяїна за…. Від несподіваної ласки в Івана в грудях похолоділо і він, розм’якнувши, грюкнувся на підлогу. Від гуркоту встала Марфа, вийшла з своєї кімнати Павла зі свічкою в руці. Від малюнка, побаченого ними, хочеться і плакати, і сміятися. З голою ягодицею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно зазирала руда морда Васки. З цього дня Іван перестав чіплятися до Павли, так нічого і не сказавши їй. А незабаром Павла отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.
Хоча бабуся Дарина в своєму оповіданні і назвала невістку Павлиною, а я думаю, що це вона про себе. На неї схожий, хоча їй і за вісімдесят, а в очах досі пробігають іскри нечестиві…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...